У кожної людини існує свій сад… Я довго розмірковувала, що може бути таким садом. Потім на думку спав твір Галини Пагутяк. А далі я згадала слова: «Грицькові уявлялося, що якоїсь теплої ночі він … побачить відчинені двері. Увійде в сад, ляже в сплутану духмяну траву, притулиться щокою до землі-матінки, буде плакати і питати: "У кого я такий вдався — нещасний та волоцюга?"».  Для жебрака, інваліда потрапити у сад – це мрія бути щасливим. Так, звичайно, сад – це мрія.

   Які вони – ті людські мрії? Бувають вони різними, і для кожного свої: кимсь стати, бути багатим, кохати та бути коханим, багато-багато особистих мрій. А є однакові для усіх, тому, на перший погляд, ніби стандартні бажання: бути щасливим, здоровим, не схибити у житті. Вони теж варті уваги.

   Як потрапити у той сад, що зветься мрією?  Звивисту доріжку, що веде нас у напрямок здійснення мрій іноді складно знайти – на шляху трапляються перешкоди та роздоріжжя – а часом, вона і зовсім «обривається», залишаючи нас на обочині звичного життя. Але це не повинно засмучувати, бо, в цілому, у теперішньому суспільстві кожен з нас має право на мрію. Я знову намагаюся   провести паралель із твором «Потрапити у сад». Починаю згадувати Грицька і співчуваю йому. З одної сторони – жебрак, що заробляє свої копійки грою на гармошці, проте він не є злодієм. Інвалід, хворий на епілепсію, бо в дитинстві його налякав німець, стрельнувши над вухом. Сирота, оскільки батько, повернувшись з війни інвалідом, не претендував на пільги, а спившись, помер. Такий  соціальний статус одразу прирік головного героя бути поза садом, поза мріями, які збуваються. Ось тому досить згадати світлий образ цього героя і розумієш, що кожен з нас має шанс, тому головне не втрачати  надій, що дверцята у сад, який я шукаю – ніколи не зачиняються для мене. Навіть якщо той сад знаходиться безмежно далеко і здається, що до нього не дістатися – тривожну темряву і сумніви розганяють проблиски моїх світлих сподівань.

   Чи завжди легко слідувати мріям? Ні, іноді не просто. Ти відчуваєш хвилювання та безвихідь, коли думаєш про те, чого, здається, тобі ніколи не досягти. Але, напевно, бар‘єри і стіни до саду наших мрій ми зводимо самотужки – а відстань визначає невпевненість і страх, що змушує нас зупинитись та міцно-міцно зімкнути очі… У знову на пам'ять приходить Грицько, червоні яблука за зачиненими для нього дверцятами саду. Гарненька спіла груша або яблуко, що ледь помітно висить угорі та ледь помітно визирає з-поміж гущі важкого, дещо пошарпаного листя. Я бачу їх чітко і ясно – і розумію, що зможу до них дотягнутися…