Микола Вінграновський — український письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист та поет.
Микола Вінграновський народився 7 листопада 1937 року в місті Первомайську Миколаївської області, у багатодітній сім’ї розкуркуленого заможного селянина.
Середню освіту здобув у Первомайській школі № 17.
У 1955 p. вступив до Київського інституту театрального мистецтва (зараз це Київський національний університет театру, кіно й телебачення імені Івана Карпенка-Карого). За два тижні від початку занять талановитого юнака замітив О. Довженко, який саме набирав групу для навчання у ВДІКу, тому Микола Вінграновський переїздить на навчання до Москви.
З 1960 р. працює режисером Київської кіностудії ім. О. Довженка.
За час роботи в кіно Микола Вінграновський як режисер створив десять художніх – «Повість полум'яних літ» (1961), «Дочка Стратіона» (1964), «Ескадра повертає на захід» (1966), «Берег надії» (1967), «Дума про Британку» (1970), «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984) та ін, також вісім документальних фільмів – «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Довженко. Щоденник 19411945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1995), «Гетьман Сагайдачний» (1999) та ін. Як непересічний актор зіграв у чотирьох художніх картинах: роль Вацлава Купки у «Березі надії», роль Несвятипаски у «Думі про Британку» та ін. Ще будучи студентом, зіграв роль солдата Орлюка в художньому фільмі О. Довженка «Повість полум'яних літ» (1961). За найкраще виконання чоловічої ролі був нагороджений золотою медаллю кінофестивалю в Лос-Анджелесі.
Вінграновський широко відомий як чудовий прозаїк (дев’ять повістей і роман «Северин Наливайко»). У доробку автора — твори на історичну тему: роман «Наливайко» (1991) та нарис «Чотирнадцять столиць України» (1997). Зберегти «творчу автономність» і свободу творчості в радянські часи допомогла дитяча література, де митця не так ламали ідеологічні жорна системи. у 1960-х роках виходять друком його оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». А потім написані книжки Первінка» (1971), «Сіроманець» (1977), «Кінь на вечірній зорі» (1986), «Літо на Десні» (1983).
А ще Микола Вінграновський – непересічний поет (десять прижиттєвих збірок). У 1957-1958 роках виходять друком перші поетичні твори у журналах «Дніпро» і «Жовтень». Автор пише вісім поетичних збірок для дітей, серед них збірка віршів для малят «Андрійко-говорійко». Дебют Миколи Вінграновського як лірика відбувся 7 квітня 1961 р., коли «Літературна газета» (із 1962-го – «Літературна Україна») вийшла із заголовком на всю четверту шпальту «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої» (було відразу вміщено аж 15 віршів поета). Далі були поетичні збірки «Сто поезій» (1967), «Поезії» (1971), «На срібнім березі» (1978), «Київ» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1984), «Цю жінку я люблю» (1990), «Любове, ні! Не прощавай!» (1996).
У 1970-1980 роках після переслідування в країні та арештів дисидентів поезія М. Вінграновського поступово аполітизується, його твори втрачають публіцистичну пристрасть. Він створює й живе в окромішньому від реального світі — світі поезії й краси. Для зрілого поета притаманна підвищена відповідальність перед словом як носієм духовності народу. Він працює у напрямі естетизації лірики, все майстерніше відтворює тони й напівтони глибокого внутрішнього життя ліричного героя. З роками поетичне мислення митця стає більш метафоричним, а поєднанням семантично віддалених або непоєднуваних слів, складним синтаксисом автор досягає унікальності образів, естетичної досконалості творів.
З кінця 80-х років, на відміну від багатьох «шістдесятників» які захопилися політикою, поет зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 до 1993 року в українському відділенні ПЕН-клубу.
У 1984 році за твори для дітей письменникові присуджено Державну премію імені Т. Г. Шевченка (нині — Національна премія України імені Тараса Шевченка).
М. Вінграновський помер 26 травня 2004 р., похований у м. Києві на Байковому кладовищі.