Я уявляю бабу Віхолу старенькою бабусею. 

   На плечах вона несе великий мішок зі сніжинками.  Волосся її сиве, одяг на ній теж сивий. Не видно нічого довкола, коли розкидає сніг з торби. Дуже завзята вона за роботою. Летять у швидкому танці пухнасті сніжинки, не полічити їх усіх. Бабуся ще й приговорює до них: "у-у-х". Та від старості Віхола втомлюється швидко, зупиняється її хуртовина, стихає таємничий спів. 

   Тільки білосніжне покривало з дивними візерунками нагадує про неї.