Тема: розповідь хлопчика в інвалідному візку про себе.

Головна думка: «якщо я буду наполегливо працювати, я навчуся».

Мета: заклик повірити у себе, не опускати руки перед труднощами.

Рід літератури: епос.

Жанр: оповідання.

Будова твору

План

1. Люди ходять ногами.

2. Інвалідний візок у житті дитини.

3. Хочу гратися з іншими!

4. Нарешті піднявся на пандусі.

5. Щоденні тренування з м’ячем.

6. Я і баскетбол.

7. Щастя бути таким, як усі.

Головний персонаж: оповідач – хлопчик на інвалідному візку.

Розповідь ведеться від імені персонажа.

Характеристика головного героя

  Головним персонажем оповідання є хлопчик в інвалідному візку.

  Він не скаржиться на хворобу, життєрадісний, не почуває себе самотнім. Візок допомагає пересуватися, він найкращий друг для хлопчика. Хлопчик сумував, бо діти не запрошували його погратися. Було багато причин, але вони зовсім не означали, що хлопчикові бажали зла. Ніхто не здогадувався, що він хоче бути таким, як усі.

   Хлопчик вирішив стати таким, як усі. Для цього він наполегливо тренувався. Спочатку навчився користуватися пандусом, а потім грати у баскетбол.

    Коли став членом баскетбольної команди, переконався, що «не має значення, що я в інвалідному візку, я знаю, що я можу багато з того, що можуть інші діти». Хлопчик відкрив читачам таємницю свого щастя.

Цитатна характеристика оповідача

Враження від прочитаного оповідання

Після читання оповідання відчуваю радість, бо хлопчик в інвалідному візку більше не почувався нещасним. Після докладених зусиль його бажання стати таким, як усі, здійснилося. А я зрозумів, щоб чогось навчитися, треба наполегливо працювати.

Я ВСЕ ЗМОЖУ!

    Більшість людей пересуваються на ногах. Мої но­ги погано працюють. Тому мені потрібен інвалідний візок. У мене чудовий візок. Він завжди зі мною: у школі, вдома та навіть у ванній кімнаті. Не знаю, що б я робив без нього!

    Усі діти у школі раді бачити мене. Але, граючи на майданчику, вони ніколи не запрошують мене до гри. Може, вони бояться мого візка? Може, деякі діти ду­мають, що їхні ноги теж припинять працювати, якщо вони до мене наблизяться? А може, вони бояться, що я не зможу грати, постраждаю під час гри та зіпсую все?

     Але я хочу бути таким, як усі! Хочу радіти разом з іншими!

     Одного разу я спостерігав, як діти грали в баскет­бол. У мене з'явилася ідея. Якщо я навчуся вправно рухатися на візку, інші діти це побачать і запросять мене грати з ними.

     Я почав самостійно трену­ватися щодня. Мені довелося вдягати рукавички, бо на долонях з'явилися мозолі. З часом мої м'язи на руках зміцніли, і мені стало легше керувати візком. Я навчився швидко рухатися вперед, назад та по колу, просуватися крізь двер­ний проріз.

    Оскільки я не можу пересуватися на візку схо­дами, мені було важливо навчитися користуватися пандусом¹. Мені було дуже страшно та важко, іноді навіть хотілося здатися.  Але я продовжував працюва­ти. Згодом у мене вийшло.

     Коли я навчився добре керувати візком, настав час тренуватися вести м'яч і закидати його в кошик. Це було нелегко! Мені допомагали батьки. Спочатку я програвав. Але настав той день, коли я вперше влу­чив м'ячем у кошик!

      Тепер я граю у шкільній баскетбольній команді. Немає значення, що я в інвалідному візку. Я знаю, що можу багато з того, чого не вміють інші діти. Це робить мене щасливим!

_{1. Пандус — пологий в'їзд, що замінює сходи.}