«Із стріх зимові сльози закапали... видно, весна недалеко!».
Почули той плач Морозенки. Покидали молоточки, до матері побігли. Враз навколо покинутих молоточків скресла крига. Вода піднялась, понесла потоком уламки. Бачать риби, що нема крижаного даху. З глибин піднялись, весело по воді плюскочуться.
А стара зима ще дужче ридає від люті та безсилля. Уже всі бурульки стекли. Снігове одіяло рватися почалось. То там, то там земля на проталинах появляється, перші квіти весни з них виглядають. З теплих країв зі щебетом птахи повертаються. Вилізли зі своїх нір лісові звірі, ведмідь барліг покинув, хвостик білки серед дерев видніється.
Люди познімали кожухи та валянки, на полях пораються. Згадують з докором якою лютою була зима ця. Радіють теплу. І не догадуються, що весняна вода землею тече, бо стара зима від безсилля плаче.
***
«Із стріх зимові сльози закапали... видно, весна недалеко!».
Ридає стара Зима від люті. Уже снігове покривало струмками тече.
Бачить вона, що везуть Весну дванадцять буланих коней, стільки ж місяців у році. Це її Рік послав, щоб зимову пору змінити. Час у дорогу збиратися старій зі своїми помічниками Морозенками. Відвезуть дванадцять коней їх у далеку-далеку північ. Витирає сльози стара Зима. Покинули свої молоточки Морозенки і скресає крига на водоймах.
У свої володіння Весна вступає. Усміхнулося їй сонце весняною усмішкою. Усі теплу радіють. Звірі зі схованок виходять, риби з глибин піднімаються, з веселим щебетом птахи повертаються. Перші весняні квіти з-під землі теж всміхаються. Люди поховали свої кожухи та валянки.
Усі радіють Весні.
(Наталя Веснянка)