Загрузка...

   У тридев'ятім тому царстві жили рідні три брати. 

  Двоє старших у новенькі сорочки одягнуті, а Іван зажди їхні обноски доношує. І не ледащо, і цікавий, і  добрий наймолодший брат, але усі його дураком величають. 

   Ось пішов у той темний ліс по дрова старший брат. Швидко втомився, сів на пеньок, охає тяжко. 

   Уже новий день настав, а старший брат з дровами не вертається. Збирається до лісу середній брат. Рубає дрова, рубає та знехотя охнув.

  На третій день Іван один зостався. Пішов він по дрова. Уже чималенько їх нарубав. Приступив до найстарішого трухлявого дерева. Стукнув сокирою раз, вдруге. На третій раз, дерево розкололось.

         І знайшовся молодець, 

         Він побачив кладенець.

         Перо пташине підійняв

         Темний ліс світлом засіяв.

  А було те перо незвичайним.   

         Це відчула та Жар-птиця

         Що в сумній міцній темниці

         Співом бранку потішала,

         Від плачу застерігала.

  Відмірювало перо життя чудесної птиці, що вірно лісовику Охові служила.

         Вже Жар-птиця не співає

         Біль пекуча допікає. 

         Ох від злості враз карає –   

         Служницю вірну проганяє.    

  Полетіла до Івана Жар-птиця. Темний ліс освітила. Побачив її парубок і зрозумів, чиє перо йому дісталось.

          А наш Іванко хоч дурак,

          Він не такий уже й простак.

          Казок багато прочитав,

          Тому не всім він довіряв.

  Заговорила до  нього людським голосом. А Іван тим часом усе про своїх братів розпитує, котрі в цьому темному лісі пропали. Чи не зустрічала, чи не бачила вона їх. 

        Жар-птиця мову повела 

        Про жар-перо до юнака.

        Від Оха узяли брати

        Рукавички і жупанки.           

  Як почув Іванко, що брати його у неволі, вирішив піти їх визволяти. Як не застерігала його Жар-птиця, але парубок вперто на своєму стоїть, впевнений у правоті свого рішення. Зізналась тоді вона.

        Моє перо силу має 

        Проти пітьми засіяє.

        Кінець царству Оха стане

        Підземелля зникне темне.

  Пішов юнак до трухлявого пенька, за яким лісовик ховався. Підняв високо над головою знайдене перо. Щоб визволити своїх братів, тільки проказав слова, які навчила Жар-птиця, а Ох його уже у трясовиння затягує. Міцно перо Іван тримає. Незвичайним сяйвом морок підземелля освітився. Від світла лісовик ховається, темний закуток шукає. Бачить Ох, що нема куди йому дітися, тоді почав зменшуватися та враз перетворився на комара. Побачив це Іван. Руками хлопнув, раптом щось луснуло і злий чудодій зник. А як пропало зло, слуги-ведмеді знову людьми стали. Упізнав Іван своїх братів, сусідів побачив та інших знайомих, що колись давно теж пропали. Довіку б їм темній силі служити, якби не Іван. 

        Сімдесят ще й сім замків

        Наш Іван вправно ламає, 

        Бранку, що гірко ридає,

        З неволі він визволяє.      

   Відтоді перестали Івана дураком називати. Одружився він з дівчиною-бранкою, обоє щасливі. Брати його теж добре живуть. 

   А Жар-птиця поселилась у дуплі найвищого дерева. Там вона стереже своє дорогоцінне перо. І ліс уже не такий темний. 

        Цікавій казочці кінець,

        А хто почув нас - молодець!

                                                                                                (Наталя Веснянка)

 

 «Казка про Оха-чародія» Лесі Українки.

В тридев'ятім славнім царстві,

де колись був цар Горох,

є тепер на господарстві

мудрий пан, вельможний Ох.

 

Сам той Ох на корх заввишки,

а на сажень борода,

знає край і вдовж, і вширшки,

і кому яка біда.

 

Чи хто правий, чи неправий,

чи хто прийде сам, чи вдвох, —

всіх приймає пан ласкавий,

тільки треба мовить: "Ох!"

 

На зеленому горбочку

спершу він людей приймав,

потім сів у холодочку,

звідти голос подавав.

 

А як з ранку та й до ранку

стали люди обридать,

Ох зробив собі землянку,

Оха більше не видать.

 

Але хто те місце знає,

де трухлявий пень і мох,

той приходить і волає

або й тихо каже: "Ох!"

 

Хоч би навіть ненароком

теє "ох!" промовив ти,

знай, що вилізе те боком, —

воріття вже не знайти!

 

Бо затягне з головою

трясовиця мохова

і з душею ще живою

під землею похова.

 

Під землею ж там — палати,

де вольможний Ох сидить,

гарні, пишнії кімнати,

срібло-злото скрізь ряхтить;

 

дорогії самоцвіти,

наче зорі, миготять,

скрізь заморські дивні квіти,

по клітках пташки сидять;

 

золотії грають рибки

в кришталевих скриньочках;

і ведмеді ходять дибки

в рукавичках, жупанках.

 

Враз тебе там обморочать

блиск і пахощі міцні,

попугаї заторочать

приказки якісь дивні.

 

І безглузді очі втупить

в тебе рибка, мов чига...

Тут ведмедів гурт обступить,

кожен лапу простяга, —

 

той бере тебе за руку,

той торкає за плече;

боронь боже ворухнутись! —

кров одразу потече.

 

Бо крізь білі рукавички

враз проб'ються пазурі

гачкуваті, мов гаплички, —

так і вп'ються, мов щурі.

 

Тож, коли вже раз попався, —

наче в пастку бідна миш, —

то сиди, мов прикувався,

не рушай, мовчи та диш!

 

Вийде Ох: "Вітай в гостині!

Чи волієш нам служить?

Чи волієш, може, нині

головою наложить?"

 

Скажеш: "Я служить не згоден", —

зараз цок тебе в лобок,

якщо ти носить не годен

рукавички й жупанок.

 

Стань на службу — подарують

рукавички й жупанець,

привітають, пошанують, —

тільки ж там тобі й кінець!

 

Вічно будеш пробувати

у підземному дворі,

більш тобі вже не видати

ані сонця, ні зорі.

 

Де торкнешся — всюди брами

під замком та під ключем...

Десь далеко хтось часами

озивається плачем.

 

Спів на плач відповідає,

плач на спів, так без кінця...

Кажуть, бранка там ридає,

жде юнака-молодця;

 

коло неї там жар-птиця

співом душу потіша,

та сумна міцна темниця,

смутна в дівчини душа.

 

Якби хтів їй волю дати

хто з хоробрих юнаків,

мусить перше розрубати

сімдесят ще й сім замків...

 

Вже вам казка обридає?

Що ж! хто має кладенець,

хай замки ті розрубає, —

буде казочці кінець!

                  (7 березня 1906)

 

Загрузка...