Пішов якось Івасик до лісу по гриби і заблукав. Уже ясне сонечко почало котитися додолу за білу гору. Чим нижче воно котиться додолу, тим темніший присмерк вкриває ліс. Сів хлопчик на пеньок та й гірко заплакав за своїми мамою, татом, братиками та сестричками.

   Почув той тужливий дитячий плач дядько Вечір. Швидко взявся до роботи. Тихенько нанизує веселі зірочки на небесну золоту нитку, щоб не налякати Івасика. Потім запалив ці свічки яскравим світлом на синьому небі. Враз темрява відступила від сонної землі. Витер сльози хлопчик, озирається довкола. Вечір не такий вже страшний Івасику, бо посвітлішало навкруги.

     Але в яку сторону йти йому? Поспішив дядько Вечір до Місяця. Навшпиньках йде, щоб дитину не налякати. Усміхнувся на небі Місяць і посіяв світло. По стежці одною рукою дорогу додому Івасику показує. А другою рукою уже світлом у розкрите вікно батьківської хати заглядає. 

    Біжить щасливий хлопчик до рідного дому. Дядько Вечір слідом тихо й привітно у гості іде. Прикладає до вуста палець, наказуючи нічним лісовим мешканцям не лякати Івасика. Як побачив радісну зустріч, зрозумів, що вже час йому прилягти. Володарка ночі зі своїми блискучими зорями будуть повідати усім дітям радісні й бадьорі сни. 

   А як повернувся хлопчик додому, то всім розказував, як дядько Вечір допоміг йому вибратися з лісу.

                                                                                            (Наталка Веселка)