ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА

  Це було так давно, що вже ніхто й не пам’ятає, коли це було. Розповідають, одначе, буцімто в ті часи всі люди однією мовою говорили й усі одне одного розуміли.

  І закортіло людям лишити пам’ять про себе довічну:

— А нумо зберемося разом та й побудуємо вежу високу! — мовив один.

  Зраділи всі та й загукали:

— Ми збудуємо вежу, ми збудуємо вежу аж до самого неба!

  Обрали гору високу — та й почалася робота! Хто глину місить, хто з неї цеглини ліпить, хто у печах обпалює, хто на гору підвозить. А на горі вже люди ждуть, цеглини приймають та з них вежу складають.

  Всі працюють, усі співають, весело всім.

  Будувалася вежа не рік і не два, Самих цеглин для неї знадобилося тридцять п’ять мільйонів! Та й собі довелося будинки побудувати, аби було де після трудів одпочивати, а побіля будинків насаджати дерев та кущів, аби птицям було де співати.

  Ціле місто виросло навколо гори, на якій будувалася вежа. Місто Вавілон.

  А на горі з кожним днем усе вище й вище, уступами підводилася вежа-красуня: знизу широка, догори все вужча й вужча. І кожен уступ цієї вежі фарбували в інший колір: у чорний, жовтий, червоний, зелений, білий, жовтогарячий. Верх придумали зробити синім, щоб наче небо, а покрівлю — золотою, щоб, як сонце, виблискувала.

  І ось вежа майже готова. Ковалі вже золото кують для покрівлі, маляри пензлі занурюють у відра із синьою фарбою. Та ранком, звідки не візьмись, поміж людей з’являється сам Бог Ягве. Не сподобався йому їхній намір — досягти неба, де живе Бог.

  «Це тому примудрилися вони свою вежу вибудувати, — подумав він, — що у них спільна мова і кожна людина розуміє іншу. От вони і домовились!»

  І наслав Ягве на землю страшенну бурю. Поки буря вирувала, вітер поніс усі слова, котрі люди звикли одне одному говорити.

  Невдовзі буря вщухла, і люди знову стали до роботи. Вони ще не знали, яка біда їх спіткала. Покрівельники пішли до ковалів сказати, щоб ті швидше кували листи для покрівлі. А ковалі не розуміють ані слова.

  В усьому місті Вавілоні люди перестали розуміти одне одного.

  Маляр кричить:

— Фарба скінчилась!

  А в нього виходить:

— Но мор пент!

— Нічого не розумію! — кричить йому інший.

  А виходить:

— Женком пренепа!

  І по всьму вавілону лунають слова, зрозумілі одним і незрозумілі іншим.

— Віндадори!

— Харакірі!

— Бобеобі!

— Дзин!

  Покидали всі роботу, блукають, наче у воду опущені, та шукають: хто б міг їх зрозуміти?

  І почали люди збиратися купками — хто з ким однаково говорить, той і намагається триматися того. І замість одного народу вийшла сила-силенна різних народів.

  І розійшлися люди в різні кінці землі, кожен народ у свою сторону — будувати свої міста. А вежа почала потроху розвалюватися.

  Але подейкують, що досі у кожному місті можна знайти уламки цегли від Вавілонської вежі. Тому що багато хто носив їх із собою на згадку про ті часи, коли на землі мир панував і люди розуміли одне одного.

  І до сьогодні всіма мовами світу люди розповідають оцю легенду про недобудовану Вавілонську вежу.

Вавилонська вежа

План

1. Одна мова для усіх.

2. Задумка людей.

3. Спільна праця.

4. Навкруги виросло місто.

5. Поява бога.

6. Гнів.

8. Страшна буря.

9. Вітер поніс слова.

11. Непорозуміння між людьми.

11. Створення народів.

12. Уламки вежі.

КАЇН ТА АВЕЛЬ   

   В Адама і Єви було двоє синів. Старшого звали Каїн, а молодшого — Авель. Каїн орав землю, та землі не любив. І зірок не любив, і птахів не любив, і дерев не любив. Каїн усім заздрив і всіх ненавидів, тому що він був злий і жорстокий..

   Коли птахи пролітали понад землею, Каїн кидав у них каміння: заздрив птахам, що вони вміють літати.

   Коли зірки спалахували в небі, Каїн і в зорі кидав каміння, тому що зірки вміли світити. Коли опівдні дерева кидали на землю тінь, Каїн обламував гілки — він і тіні чужій заздрив! Злою людиною був Каїн, дуже злою.

   А брат Каїна — Авель — був веселий і добрий. Він випасав овець. З ранку й до вечора блукав зі своєю отарою широкими луками, грав на сопілці, співав пісень.

   Зірки, дерева й птахи слухали його пісні. То були перші пісні на землі.

   Птахи, дерева й зірки полюбили Авеля. А Каїна почали боятися.

   Якось холодної ночі надумали брати розпалити вогнище.

   Довго Каїн розпалював своє вогнище. Та не слухався вогонь злих Каїнових рук. Не горів.

   А під добрими руками Авеля вогнище спалахнуло відразу. Затріскотіли гілки, наче тільки чекали доторку легких пальців Авеля.

   Заграло полум’я. Весело зробилося навкруги, тепло. Заспівав Авель пісню про вогонь і про зірки, про те, як гарно жити.

   Позаздрив Каїн Авелю, що вогнище в нього розгорілося. Підняв із землі камінь і вбив брата свого.

   Урвалась пісня. Упав Авель на землю. Покотилася сопілка. Не вигравати їй більше веселих пісень.

   Озирнувся Каїн. Навкруги нікого. «Ніхто й не бачив, як я убив Авеля, ніхто й не довідається», — подумав каїн. І втік до лісу. Скрадається каїн лісом, раптом чує — дерева зашепотіли: «Каїне, де твій брат Авель?»

   Кинувся каїн від дерев у степ, а над ним зірки піднялися та як задзвонять із небес: «Каїне, де твій брат Авель?»

   Заметушився Каїн: куди втікти від зірок? До землі пригнувся, плазує, наче павук, очима косує, а тут на світ благословилося.

   Прокинулися птахи. З усіх боків галасують: «Каїне, де твій брат Авель?»

   І здалося Каїну — то всесвіт кричить йому навздогін: Де твій брат Авель?»

— Хіба я вартівник своєму братові? — зухвало відповів Каїн.

  Збагнув Каїн, що хоч нікого й не було, коли він убив Авеля, та бачили те зірки, дерева, птахи...

  І зненавиділи люди Каїна за те, що він заплямував землю кров’ю. І прокляли його. І його ім’я.

  Відтоді минуло багато-багато віків. Багато зірок згасло. Люди народжувалися і помирали. Мінялися звичаї. Забувалися казки. Але й до сьогодні про лиху, заздрісну людину кажуть: Каїн. Або окаянний*.

*Окаянний — грішний, проклятий.

Каїн та Авель

План

1. Двоє братів.

2. Заздрість Каїна.

3. Доброта Авеля.

4. Біля вогнища.

5. Вбивство.

6. Втеча Каїна.

7. Запитання дерев, зірок, птахів.

8. Зухвала відповідь Каїна.

9. Ненависть до вбивці.

10. Лихі люди – окаянні.

ЧОМУ ЛЮДИНА НЕ ЗНАЄ, ДОКИ ЖИВЕ  

   Ішов одного разу Ісус Христос зі Святим Петром. Побачили чоловіка, який городить пліт.

— Чому з такого тонкого пруття городиш? — питає чоловіка Святий Петро.

— Не таке воно тонке, — відповів чоловік.

— Узяв би ти товстого пруття, щоб пліт був сильнішим, — сказав Ісус Христос до чоловіка.

— А нащо мені сильніший пліт? — сказав чоловік. — На мій вік і цього вистачить.

— А хіба ти знаєш, скільки будеш жити? — записав Ісус.

— Звичайно, знаю. Ще два роки залишилося мені прожити на цьому світі, то і цей пліт видержить.

    Ісус Христос і Святий Петро попрощалися з тим чоловіком і пішли своєю дорогою.

— Це недобре, що людина знає, скільки живе, — мовив Ісус Христос, — краще вже нехай чоловік не знає, доки буде жити, тоді він буде гарно працювати і дбати про себе, і свою родину.

    Від того часу ні один чоловік не знає, скільки буде жити.

Чому людина не знає, доки живе

План

1. Зустріч з чоловіком.

2. Поради Ісуса Христа та апостола Петра.

3. Відповідь чоловіка.

4. Людина не знає, доки живе.