...

Тема твору:  зображення пригод й нечесного життя хитрого-прехитрого Лиса та отримання за все заслуженого покарання.

Ідея твору: заклик не чинити кривду іншим, не обманювати, бути справедливими, не дати себе ошукати. 

Мета твору: засудження нечесного способу життя, нагадування, що зло завжди карається. 

Проблематика твору: перемога добра над злом, обман рано чи пізно розкриється, не можна чинити кривду заради власного порятунку, не давайте себе одурити, нечесну людину чекає заслужене покарання .

 

Композиція твору.

Експозиція: як жив хитрий-прехитрий лис.

Зав'язка: страшенно гордий Лис обіцяє украсти в місті на базарі курку.

Розвиток дії: Лис іде в місто, його переслідують собаки і він ховається у бочці з фарбою.

Кульмінація: на ранок бачить «чудесне» перетворення й вирішує цим  скористатись: Лис Микита – цар звірів. 

Розв'язка: «царювання» Лиса, розвінчання брехні та загибель брехуна. 

 

Жанр твору: літературна казка в прозі.

Ознаки казки.

Слова-повтори: «хитрий-прехитрий», «чи пізно, чи рано», «у першу-ліпшу», «Глип-глип!», «Нюх-нюх!», «Ні, не пізнає, не пізнає, та й годі», «синій-синій», «Он там! Он там!», «Не знаю! Не знаю!», «ледве-ледве переводячи дух», «пішли дні за днями».

Казкові слова: Лис Микита, Пес, мавпа Фрузя, Вовчик-братик, Ведмідь, Вовчиця, Кабан, Олень.

Магічні числа: «сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому така немила пригода».

Тварини наділені людськими рисами.

Добро перемагає зло.

 

Короткий виклад твору.

   Хитрий-прехитрий Лис Микита був сміливим. «Дійшло до того, що він не раз у білий день вибирався на полювання і ніколи не вертав з порожніми руками». Від такого щастя він зазнався і пообіцяв товаришам, що украде курку на базарі у місті. 

    Та цього разу удача відвернулась від Микити. За ним погналися Пси. Він утік й заховався у бочці з синьою фарбою. Коли Пси розійшлися, побіг до лісу, заховався у нору і заснув від втоми. 

   На ранок Лис прокинувся і не впізнав себе. Фарба міцно пристала й не відмивалась.   «Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими ґудзами, не то їжаковими колючками, а хвіст у нього — не хвіст, а щось таке величезне і важке, мов довбня або здоровий ступернак, і також колюче». 

   Коли Лиса зустрів Вовк, він дуже перелякався дивного звіра. «Гей, — подумав собі хитрий Лис, — та се не кепсько, що вони мене так бояться! Так можна добре виграти. Стійте лишень, я вам покажу себе!» Лис проголошує себе звірячим царем Осмомислом. 

     «Нечувана радість запанувала в звірячім царстві … От цар! От добродій! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверми!...Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м'якосердним, тим більше, що тепер не потребував сам ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране, приносили йому услужні міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи».

   Через рік звірі вирішили відзначити роковини вступу царя на трон. Організували святковий концерт.  Лис Микита так замилувався виступами, що втратив пильність і завив по-лисячому.

   Звірі впізнали Лиса. Облуда впала у них з очей: їх просто дурив вимазаний Лис. А вони думали, що їхній цар – небачений звір.

   «І, не тямлячи вже ані про його добродійства, ані про його величну мудрість, а люті тільки за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Лиса Микиту і розірвали його на шматочки».

    І від того часу пішла приповідка: коли чоловік повірить фальшивому приятелеві і дасть йому добре одуритися; … ми робимося … мудрішими по шкоді…: «Е, я то давно знав! Я на нім пізнався, як на фарбованім Лисі».

 

Тематика твору: не обманюйте других та не дайте обманути себе .

Носії добра – Пес, товариші Лиса.

Носії зла – Лис, Вовк та всі тварини-підлабузники, що їх ошукав хитрий Лис.

Казка вчить не обманювати, не зазнаватися, не бути хвальком, лицеміром, підлабузником. 

 

Головний персонаж (дійова особа, про яку розповідається протягом усього твору і характер якої розкрито найповніше) – Лис Микита. 

Другорядні персонажі (дійові особи, які виконують у творі допоміжну роль і допомагають висвітлити характер головного персонажа) –  Вовчик-братик, мавпа Фрузя, Пес, товариші Лиса, Вовчиця, Ведмідь, Кабан, Олень.

 

Образ Лиса

Хитрий Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий
Обережний та товариський Лис Микита кпив собі з них, оминав усякі небезпеки, ще й інших своїх товаришів остерігав
Сміливий, вигадливий, удачливий Дійшло до того, що він не раз у білий день вибирався на полювання і ніколи не вертав з порожніми руками
Гордий  Незвичайне щастя і та його хитрість зробили його страшенно гордим.
Зазнайко Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього
Хвалькуватий «Що ви собі думаєте! — величався він перед своїми товаришами. — Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто з торговиці курку вкраду»
Спритний Лис Микита набрав відваги, розбігся і одним духом скочив через пліт на вулицю. Лис Микита прожогом вискочив із своєї незвичайної купелі, перебіг вулицю і, не спостережений ніким, ускочив до садка, а відси бур'янами, через плоти, через капусти та кукурудзи чкурнув до лісу
Дотримується обіцянки Але що діяти! Наважився, то треба кінчити те, що зачав
Винахідливий та догадливий  Посидівши пару годин у бур'яні коло плоту, що притикав до вулиці, він освоївся трохи з тим гамором.
Переляканий Господи, яке страхіття! Майже вмираючи зо страху, бідний Лис Микита мусив сидіти в фарбі тихо аж до вечора. «Господи! Аж скрикнув неборачисько. А се що таке? З переляку він кинувся тікати, але ба, сам від себе не втечеш!»
Розгублений Наш Микита скрутився, мов муха в окропі: що тут робити? куди дітися?
Кмітливий Недовго думаючи, він шмигнув у найближчі створені сіни, а з сіней на подвір'я. От він, недовго думаючи, скік у діжку та й сховався.
Радісний та щасливий «Слава Богу, що живий!»
Забобонний Сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому така немила пригода.
Здивований Зупинився і знов придивляється: та невже се я сам? Невже се моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? Ні, не пізнає, не пізнає, та й годі! Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то якимись колючими ґудзами, не то їжаковими колючками, а хвіст у нього — не хвіст, а щось таке величезне і важке, мов довбня або здоровий ступернак, і також колюче.
Гарний промовець Сьогодні рано святий Миколай виліпив мене з небесної глини — придивіться, яка вона блакитна! І, ожививши мене своїм духом, мовив: «Звіре Остромисле! В звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не певний свойого життя і свойого добра. Іди на землю і будь звірячим царем, заводь лад, суди по правді і не допускай нікому кривдити моїх звірів!»
Несправедливий Справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи
Використовує чужу працю Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране, приносили йому услужні міністри
Байдужий до своїх обов'язків Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той Богу дякував, що жиє.
Брехун Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався. І взагалі він пильнував, щоб нічим не зрадити перед своїми міністрами, що він є Лис, а не жоден звір Остромисл.
Сентиментальний «Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж око в'януло. Але як молоді лисички в народних строях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг витримати. Його серце було переповнене, його обережність заснула, і він, піднявши морду, як не задзявкає й собі по-лисячому!»

 

Образ Пса.

Захисник людей Зараз занюхали, хто він, загарчали та й як не кинуться до нього!
Знають свою справу Псів уже наш Микита не обдурить
Дружньо переслідують ворога Надбігли пси цілою купою, дзявкаючи, гарчачи, нюхаючи

 

Образ ошуканих звірів.

Розгублені Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилі, щоб дати драпака
Мають рабські погляди Ой Господи! Так се ти маєш бути наш добродій, наш цар? От цар! От добродій! От премудрий Соломон! Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверми! А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто так неподібного до всіх інших звірів.
Працьовиті Зараз кинулися робити порядки. Орли та яструби наловили курей, вовки та ведмеді нарізали овець, телят і нанесли цілу купу перед нового царя
Услужливі Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране, приносили йому услужні міністри
Талановиті Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж око в'януло. Але як молоді лисички в народних строях задзявкотіли тоненькими тенорами…
Сердиті «Та се Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований! Тьфу! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехуне!»
Лицемірні І, не тямлячи вже ані про його добродійства, ані про його величну мудрість, а люті тільки за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Лиса Микиту і розірвали його на шматочки

 

План 

 

Іван Франко "ФАРБОВАНИЙ ЛИС" (читати повністю)

  Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Скільки разів гонили його стрільці, цькували його хортами, ставили на нього капкани або підкидали йому отруєного м’яса, нічим не могли його доконати. Лис Микита сміявся собі з них, обминав усякі небезпеки ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як ви береться на лови — чи то до курника, чи до комори, то не було сміливішого, вигадливішого та спритнішого злодія. Дійшло до того, що він у білий день вибирався на полювання й ніколи не вертавсь з порожніми руками. Незвичайне щастя і його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.

 — Що ви собі думаєте! — похвалявся він перед своїми товаришами. — Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто з базару курку вкраду.

 — Ет, не говори дурниць, — умовляли його товариші.

 — Що, дурниць? Ану, побачите! — гарячкував Лис.

 — Побачимо або й не побачимо. Там собаки зграями по вулицях бігають. То вже хіба ти обернешся в блоху, щоб тебе не побачили й не роздерли.

 — От побачите, і в блоху не перевернуся, і не розірвуть мене, — вів своє Лис і задумав завтра побігти до міста і з базару вхопити курку.

  Але цим разом бідний Микита таки помилився. Поміж коноплями та кукурудзою він безпечно заліз аж до передмістя; городами, перескакуючи плоти та ховаю чися між яриною, дійшов аж на середину міста. Але тут біда. Треба було хоч на мить вискочити на вулицю, збігати на базар і вернутися назад. Але на вулиці й на базарі крик, шум, гамір, вози скриплять, колеса гуркотять, коні гримлять копитами, свині кувічуть — одним словом, клекіт такий, якого наш Микита і в сні не бачив, і в гарячці не чув.

  Але що робити? Наважився, то треба кінчати, що почав. Посидівши годин зо дві в бур’яні під плотом, він звик до того гамору. Позбувшися першого страху та роздивившись потроху, куди й як найкраще бігти, Лис Микита набрався відваги, розбігся й одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло та їхало людей багато. Стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, і нікому до нього не було діла. А Микита тому й рад. Знітився, скулився та ровом як чкурне просто на базар, де довгим рядом сиділи жінки, держачи в решетах та в кошиках на продаж яйця, масло, свіжі гриби, полотно, курей, качок і інші такі гарні речі.

  Але не встиг він добігти до базару, коли йому назустріч біжить Пес, з іншого боку надбігає другий, а там бачить третього. Псів уже наш Микита не одурить. Зараз пронюхали, хто він, загарчали та як кинуться до нього! Наш Микита закрутився, мов муха в окропі: що тут робити? Куди дітися? Недовго думаючи, він шмигнув у найближчі одчинені ворота, а з воріт на подвір’я. Зіщулився тут і роздивляється, куди б його сховатися. А сам наслухає, чи не біжать Пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвір’ї в кутку стоїть якась діжа. От він, недовго думаючи, скік у діжу та й сховався. Щастя мав, бо ледве він щез у діжці, коли прибігли цілою купою Пси, гавкаючи, гарчачи, нюхаючи.

 — Тут він був! Тут він був! Шукайте його! — кричали передні.

  Ціла юрба кинулася по невеликому подвір’ю, по всіх закутках гребуть, нюхають, дряпають — Лиса й сліду нема. Кілька разів підходили й до діжі. Але негарний запах, який ішов від неї, відганяв їх. Врешті, не знайшовши нічого, вони побігли далі. Лис Микита був урятований. Урятований, але як!

  У діжі, що так несподівано стала йому в пригоді, було більше як до половини синьої, густої, на олії розведеної фарби. Бачите, в тім домі жив маляр, що фарбував будинки, паркани та садові лави. Завтра він мав фарбувати якийсь великий паркан і відразу pозвів собі півдіжі фарби та й поставив її в кутку на подвір’ї, щоб мати на завтра готову. Вскочивши в цей розчин, Лис Микита в першу хвилину пірнув у нього з головою і мало не задушився, але потім, діставши задніми ногами дна бочки, став собі так, що все його тіло було затоплено в фарбі, а тільки морда, така ж синя, трішечки стирчала з неї. Отак він виждав, поки минула страшна небезпека. Серце в бідолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олії душив його, але що було робити! Добре, що живий! Та й то ще хто знає, що буде? Що, як надійде господар бочки і застане його тут?

  Майже вмираючи зі страху, бідний Лис Микита мусив сидіти в фарбі тихо аж до вечора, добре знаючи, що коли тепер, у такім вигляді, з’явитися на вулиці, то вже не тільки Пси, а й люди кинуться за ним і не пустять його живого. Аж коли смеркло, Лис Микита прожогом вискочив із свого незвичайного купелю, перебіг вулицю і, не помічений ніким, ускочив до садка. А звідси бур’янами, через перелази, через капусти та кукурудзи чкурнув до лісу. Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не стекла трохи та не висохла. Вже добре стемніло, коли Микита добіг до лісу, і то не з того боку, де була його хата, а з протилежного. Був голодний, змучений, ледве живий. Додому ще треба було бігти зо дві милі, але на це в нього не стало вже сили. Тому, підкріпившися трохи кількома яйцями, які знайшов у гнізді перепелиці, він ускочив у першу-ліпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився в ньому з головою і заснув, справді як після купання.

  Чи пізно, чи рано прокинувся він на другий день, цього вже в книгах не записано. Вставши од сну, позіхнувши смачно і сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому немила пригода, він обережненько, лисячим звичаєм, виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце в лисячих грудях.

  «Саме добра пора на полювання», — подумав. Але в ту хвилину зиркнув на себе — лишенько! Аж скрикнув бідолаха. А це що таке? З переляку він кинувся тікати, але сам від себе не втечеш.

  Зупинився і знову придивляється: та невже це я? Невже це моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? Ні, не впізнає, не впізнає, та й годі. Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то їжаковими колючками, а хвіст у нього — не хвіст, а щось таке величезне, а важке, мов довбня, і також колюче. Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхується, пробує обтріпати — не може. Пробує обкачатися в траві — не може. Пробує дряпати із себе ту луску кігтями — болить, але не пускає. Пробує лизати — не йде. Побіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмити фарбу, — де тобі! Фарба олійна, вночі у теплі засохла добре, не пускає. Роби, що хочеш, брате Микито!

  Де не взявся Вовчик-братик. Ще вчора він був добрим знайомим нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звіра, всього в колючках та з таким здоровенним, мов із міді вилитим хвостом, він аж завив з переляку, а отямившися, почав утікати — ледве хлипає. Натрапив у лісі Вовчицю, далі Ведмедя, Кабана, Оленя — всі його питають, що з ним, чого він так утікає, а він тільки хлипає, баньки витріщив та, знай, тільки лепече:

 — Он там... Он там... Он там... Ой, та й страшно ж! Ой, та й люте ж!

 — Та що, що таке? — допитують його знайомі.

 — Не знаю... Не знаю... Ой, та й страшне ж!

  Що за диво! Зібралося навколо чимало звірів заспокоюють його, дали води напитися. Мавпа Фрузя вистригла йому три жменьки волосся між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся. Але де тобі, все дарма! Бачачи, що з Вовком біда, звірі вирішили йти усі разом у той бік, де показував Вовк, і подивитися, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутився Лис Микита, зиркнули собі та й кинулися врозтіч. Де ж пак! Такого звіра ні видано, ні чувано, відколи світ світом і ліс лісом. А хто там знає, яка в нього сила, які в нього зуби, які кігті і яка його воля?

  Хоч і як тяжко турбувався Лис Микита своїм новим виглядом, а все-таки він добре бачив, яке враження справив його вигляд на Вовка та інших звірів.

  «Гей, — подумав собі хитрий Лис. — Та це не погано, що вони мене так бояться. На цьому можна добре виграти. Стійте, лишень, я вам покажу себе». І, піднявши вгору хвіст, гордо надувшись, він пішов у глиб лісу, де знав, що є місце, де сходяться всі лісові звірі. Тим часом поголоска про нового й страшного звіра розійшлася геть по всьому лісі. Всі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека подивитися на нового гостя, але ніхто не смів підступити ближче. А Лис Микита мов і не бачив цього, йде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши на середину звіриного майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сидіти Ведмідь. Сів і жде. Не минуло й півгодини, як навколо майдану насходилося звірів і птахів видимо-невидимо. Всім цікаво знати, що воно за проява, і всі бояться її, ніхто не сміє приступити. Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилини, щоб дати драпака.

  Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:

 — Любі мої, не бійтеся мене. Приступіть ближче, я хочу вам щось дуже важливе сказати.

  Але звірі не підходили, і тільки Ведмідь, ледве-ледве переводячи дух, запитав:

 — А ти ж хто такий?

 — Підступіть ближче, я вам усе розповім, — лагідно й солодко говорив Лис. Звіpі трохи наблизилися до нього, але зовсім близько — не наважилися.

 — Слухайте, любі мої, — говорив Лис Микита, — і радійте! Сьогодні рано Святий Миколай виліпив мене з небесної глини, придивіться, яка вона блакитна. І, ожививши мене своїм духом, мовив: «Звіре Гостромисле! В звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не певний за своє життя і своє добро. Йди на землю і будь царем звірів, заводь лад, суди по правді і не допускай нікому кривдити моїх звірів». Почувши це, звірі аж у долоні сплеснули.

 — Ой, Господи! Так це ти маєш бути нашим царем?

 — Так, дітоньки, — поважно мовив Лис Микита.

  Нечувана радість запанувала в звіринім царстві. Зараз кинулися робити порядки. Орли та Яструби наловили курей, Вовки та Ведмеді нарізали овець, телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Він узяв часточку собі, а решту по справедливості розділив між усіма голодними. Знов радість запанувала, почулися подяки. От цар! От добрий! От премудрий! Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверима.

  Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не треба було самому ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране приносили йому послужливі міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, то ніколи не вигравав справи.

  Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голодний. Кого вбили мисливці, той загибав, а хто втік, той радів, що живе. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто такого несхожого на всіх інших звірів.

  І Лис Микита, зробившись царем, жив собі, не тужив. Тільки одного боявся: щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є справді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не показати перед своїми міністрами, що він є Лис, а не звір Гостромисл.

  Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він став царювати. Звірі надумали врочисто святкувати той день і справити великий концерт. Зібрався хор з Лисів, Вовків, Ведмедів, написали чудову кантату, і ввечері після великих процесів, обідів і промов на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж вуха в’янули. Але як молоді лисички в народних вбраннях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг втриматися. Його серце було переповнене, його обережність заснула, й він, піднявши морду, задзявкотів і собі по-лисячому. Господи! Що сталося? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та це ж Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований. Тьху! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехун! Ах ти, обманщик!

  І, не згадуючи вже ні про його добродійства, ні про його хвалену мудрість, а люті за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Микиту і розірвали його на шматочки.

 

...