Тема: розповідь про те, як оповідач Вася Костик хотів змінитися, ставши кращим.
Головна думка: «Дивно. Одне слово, а яке воно важке...»
Мета: заклик не давати порожніх обіцянок.
Рід літератури: епос.
Жанр: оповідання.
Доведення, що прочитали оповідання
Твір невеликого обсягу (одна сторінка) про подію (Вася Костик хоче змінитися і що з того вийшло) з життя не багатьох персонажів (оповідач і його мама), що тривала недовго (одного дня).
Будова твору
|
Зачин |
«Я прийшов додому раніше, ніж завжди…» |
|
Основна частина |
«Їм. Надворі сонячно. Горобці ганяються один за одним…» |
|
Кінцівка |
«Правильно! Почну із завтрашнього дня...» |
План
1. Здивування матері.
2. Ось дам собі слово.
3. Може не починати з уроків?
4. Петько розірвав штани.
5. Почну із завтрашнього дня.
План.
1. Мамине міркування.
2. Ось дам собі слово.
3. Надворі сонячний день.
4. Нова обіцянка самому собі.
5. Ганяємо м’яча.
6. Петько подер штани.
7. Зауваження якогось чоловіка.
8. Почну із завтрашнього дня…
9. Важке слово.
Головний персонаж: оповідач Вася Костик.
Другорядні персонажі: мама Костика, Петько, Петькова мати, дядько, Вадим.
Розповідь ведеться від імені персонажа.
Цитатна характеристика оповідача
|
Хоче стати зразковим |
«А чому б мені не стати зразковим? Що, Вася Костик гірший за інших?» |
|
Безвідповідально ставиться до обов’язків, посередній учень |
«А може, не починати з уроків?» |
|
Дає порожні обіцянки, багатослівний |
«Ось дам собі слово... Вивчу уроки... Одразу ж... І тільки після цього піду гуляти...» «Я візьмуся... Поприбираю геть усе. І спальню, і передпокій, і кухню...» |
|
Лінькуватий, не дотримує даного слова, не виконує свої обіцянки |
«А поки вибіжу надвір... Полегшено зітхнув. Ніби гора з плечей зсунулася...» «Може, переглянути і це слово? Ніхто ж не знає, що я його давав.» |
|
Відкладає на завтра те, що можна зробити сьогодні |
«Почну із завтрашнього дня...» |
ТРЕБА
Я прийшов додому раніше, ніж завжди. Мама висловила міркування:
— Мабуть, якась планета іншим боком до землі повернулася.
— Чого? — здивувався я.
— Що ти одразу ж після уроків додому з'явився.
— А-а-а... — сказав я. І подумав: «А чому б мені не стати зразковим? Що, Вася Костик гірший за інших? Ось дам собі слово... Вивчу уроки... Одразу ж... І тільки після цього піду гуляти...»
— Ти що, знову до школи збираєшся? — спитала мама. — Книжки перебираєш.
— Ні! — мамі не кажу нічого. — Просто складу акуратно... Мама здивовано стенула плечима. І поставила мені їжу.
Їм. Надворі сонячно. Горобці ганяються один за одним. Один подібний до Петька Софіяна... Петько, мабуть, вже на вулиці. І Вадим. А може, не починати з уроків?.. Я ж іще не дав собі слова. Я ще тільки збирався давати. І ніхто ж про це не знає. Я можу його ще переглянути. Почати не з уроків. Почати з прибирання квартири.
Мама ось піде з обіду. Я візьмуся... Поприбираю геть усе. І спальню, і передпокій, і кухню... А поки вибіжу надвір...
Полегшено зітхнув. Ніби гора з плечей зсунулася...
Ганяємо м'яч. Вадим як вдарив — м'яч між гіллям на дереві зачепився.
Петько поліз. Відчахнув гілляку. І розірвав штани.
Тут наче з-під землі виросла Петькова мама. Почала сварити Петька і промовляти:
— Це за штани! Це за штани!
Віддалік стояв якийсь дядько. Сказав:
— А чому ви не кажете: «За дерево! За дерево!»? Штани можна завтра нові купити. А дерево двадцять років росте.
Петькова мама і дядько почали сперечатися. Ми з Вадимом пішли. Він — додому. Я сів біля будинку на лавці.
І тут згадав, що дав собі слово поприбирати у квартирі.
А на дворі так гарно. Квіти цвітуть. Бджоли літають. Пташки щебечуть. Зовсім не хочеться заходити в квартиру. Може, сьогодні не починати перевиховуватися? Може, переглянути і це слово? Ніхто ж не знає, що я його давав. Я ж сам собі, а не по радіо. Чи в газеті...
Правильно! Почну із завтрашнього дня... З ранкової фіззарядки. Знову ніби скеля з плечей зсунулася... Дивно. Одне слово, а яке воно важке...