Жанр: вірш.

Тема: зображення ролі поета в поезії та суспільстві.

Ідея: уславлення патріотичних почуттів ліричної героїні, захоплення красою та силою художнього слова.

Епітети: багрянії зорі, в пташиному хорі, пісні голосні, порання роса, весняним привітом, троянда розкішна, вродлива, вродливиця пишна, голосом дивним, співець чарівливий, вечірньої зорі, пташка зальотна, весняний час, осінь холодная та вільготна, нічка осіння, година сумна, холоднеє проміння, пугач віщий, гук єдиний, спів солов’їний, вічна та новая весна, натхненний співець, рожа чудесна, теплий вітерець, гай сумний, край рідний, в листі сухім, жалем глухим, огнистого та палкого слова, щира та гаряча мова, ясна-голосна пісня, крила солов’їні, воля своя. 

Окличні вигуки: Мій гаю сумний!

                         Країно моя!

Персоніфікація: грала роса, усміхалась краса, палала троянда, пролетів час, спускається нічка, вітер зітха та сумує.

Метафора: пісня розквітла;  грала промінням, ясним самоцвітом порання роса; місяць холоднеє кида проміння, здалека луна; гаряча мова зломила зиму; рожа красує.

Порівняння: вже пролетів, мов пташка золота, весняний той час; вітер зітха, мов дріада сумує.

Анафора: Де ж соловейко? де ж спів солов’їний?

Зменшувано-пестливі суфікси: пташка, нічка,

СПІВЕЦЬ

Пишно займались багрянії зорі

                       Колись навесні,

Любо лилися в пташиному хорі

                          Пісні голосні;

Грала промінням, ясним самоцвітом

                        Порання роса,

І усміхалась весняним привітом

                        Натури краса.

Гордо палала троянда розкішна.

              Найкраща з квіток, —

Барвою й пахом вродливиця пишна

                         Красила садок.

А соловейко троянді вродливій

                       Так любо співав.

Голосом дивним співець чарівливий

                      Садки розвивав;

Слав до вечірньої зорі прощання,

                         Що гасла вгорі,

Ще ж голосніше співав на вітання

                              Поранній зорі...

Вже пролетів, немов пташка зальотна,

                       Весняний той час, —

Осінь холодная, осінь вільготна

                              Панує у нас.

Тихо спускається нічка осіння, —

                             Година сумна:

Місяць холоднеє кида проміння;

                            Здалека луна.

Пугача віщого крик — гук єдиний.

                              Діброва німа.

Де ж соловейко? де ж спів солов'їний?

                    Ох, де ж він? — Нема!

В вирій полинув, де вічная весна,

                   Натхненний співець.

Вічно красує там рожа чудесна,

                  Там теплий вітрець;

Глухо і смутно кругом на просторі,

                      Мій гаю сумний!

Кинув співець тебе в тузі та в горі,

                     Тебе й край рідний.

Тиша така тепер всюди панує.

                   Лиш в листі сухім

Вітер зітха, мов дріада сумує,

Із жалем глухим.

Чом я не маю огнистого слова,

                      Палкого, чому?

Може б, та щира, гарячая мова

                         Зломила зиму!

І розлягалась би завжди по гаю

                            Ясна-голосна

Пісня, й розквітла б у рідному краю

                            Новая весна.

Та хоч би й крила мені солов'їні,

                      І воля своя, —

Я б не лишила тебе в самотині,

                           Країно моя!