Загрузка...

       Нещодавно я прочитала казку Емми Андієвської. У ній розповідається про пастуха, який потрапив у дивну країну.

     Пастух – звичайний чоловік з добрим серцем. Він постає перед нами відповідальним, сміливим та чесним. Це видно з його вчинків. Коли загубилась коза, він пішов її шукати. Спіткнувся і впав, так попав у дивну країну. На жаль, всім жителям було байдуже до голодного гостя. Тільки старенький дідок озвався до нього. Пастух уважно прислухається до порад. Хоче допомогти ближньому. Тому запропонував засмученому старенькому допомогти побудувати вежу, але той відмовився. Він зовсім не хоче ставати черствим яянином, щоб власне «я» взяло верх над усіма почуттями. Пастух сильний та вдячний. Пропонує взяти безсилого дідуся на плечі, щоб разом податися з дивної країни: «Я візьму тебе на плечі, і ми разом подамося далі». Він обережно посадив «собі старого на плечі простуючи до найближчої брами». Думає про ближнього, щоб він «бодай перед смертю дихнув свіжим повітрям». Козопас вихований, тому низько вклонився і з повагою звертається до брами. А від неї залежала його подальша доля. Брама від почутих чудових слів вперше відчинилася. Любить пастух і свою батьківщину: «ти бачиш, який гарний цей світ!»

     За свою доброту пастух був нагороджений поверненням додому та мішком самоцвітів.

    

    

Загрузка...