Загрузка...

Подарунок від мами. Новела.

Круглики – село на трасі. Через нього денно і нощно гудуть легко-сріблясті й сталеві вантажівки – цілі каравани машин. І бжінькають час від часу новесенькі круглесенькі окасті і пишнотілі, як трутні, мерседеси і важелезні жуки-рогачі – джипи. Колись дорога двигтіла лише зранку до вечора, а тепер – і вночі у Кругликах, як у порту, повзуть трасою важкотонажні фури, ховають свої темні розпуклі боки від дорожньої служби. Під місяцем їхні тіні скидаються на рухомі гори, що переміщаються одна за одною.

Кругличани вже якось звикли до того, що через допотопні їх вибалки зробили об’їзну дорогу. Першими зорієнтувалися молодиці: почали виносити і виставляти на стільці за ворота городній товар: яблука, груші, виноград, згодом – випічку та цигарки, пиво й усіляке різноманітне дріб’язкіття для дорожньої людини.

За рік на трасі з’явилися будки з гарячими бутербродами  та кавою, з шашликами  та вином, з висячою на жилці різнокаліберною рибою – сушеною та копченою…

Почали рости в селі хатини-шіпчини, стайні та огорожі, криниці та літні кухні, покриті різьбленою бляхою з кованими поруччями. І все те – не стільки за плату далекобійників, як за роботу по Італіях-Португаліях та наймах у підмосковних преріях.

Лише Катеринка не вміла ані торгувати, ні по-іншому якось «крутитися», щоб заробити копійку-другу. Колгосп, у якому вона працювала в конторі, давним-давно розділили на «чотири часті» між чотирма ґаздами. Троє з них, прихопивши ще «живі» трактори і комбайни, «зіпхнули» їх у сусідню область і оголосили себе банкрутами. І лишень Семен Дронь тягнув ще на конопляній шлеї сяке-таке господарство, яке линяло й розпадалося клаптями, як Рябко в маю.

Якось у неділю взяла вона, Катеринка, великий полумисок, нарвала перших черешень та й виставила на мурованому густим ракушняком мурі. Весь день червоніли ті черешні на шляху, зривали очі хіба що дітям. Біля Гані Гондурячки зупинялися фури, біля Докії Варварюк – аж тісно від подорожніх іномарок, а Катеринині черешні, обліплені масною пилюкою, надвечір склювали кури.

«Чи примовляти треба було до них, чи що?» – думала Катеринка, йдучи з порожнім полумиском від курника.

І непогамована туга чимраз ближче підступала їй до горла. І жаль було саму себе, свої роки, які перебродили між людьми, як цвіт шипшини у червневу ніч: цвіли рясно – облетіли безчесно. Он у Марусі Жеребної – хата у два з половиною поверхи. Кімнат у ній – за день не обійти. І лазня кам’яна, і їдальня літня та ще й зимня. У Христини Заплітної одна лише теплиця сім соток городу займає.

Думала і Катеринка про теплицю. Але порахувала, скільки коштів треба на каркас, скільки плівки і скільки газу, і відклала свій план, як куделю, на літо.

Ще пробувала молодиця доглядати Варчину малу дитину. Та така вже та дитина розпещена, що аж ніяк їй не догодити.

І засклепила Катеринка сама в собі, і що вже більше сумувала-журилася, то чимраз більше їй не таланило: то сокіл курят видзьобав із люцерни, то кашемірову, мамину ще, хустку міль побила.

Хотіла Катеринка з кимось порадитися, комусь вилити душу, та соромилась. ЇЇ однолітки поставали панями, кучерів накрутили, золота навдягали. В вона – як те куря, що задрипалося з весни, ніяк не очухається. Піде на цвинтар, з мамою поговорить, а відтак іде додому.

Якось перед Маковеєм прийшла вона на могилку по дорозі з церкви. Аж там, на півтора квадратних метрах маминої землі, майори цвітуть, чорнобривці розпукають, нагідки і настурції світять, як сотні розпашілих сонечок, ромен повитикав свої пелюстки з-поміж стряпатого заячого холодку.

«Оце ти мене, мамочко, і зустріла, оце і подарунок мені приготувала», – шепотіла солоними вустами Катеринка. І щось живе, тепле заклекотіло в її душі.

Вона йшла додому осіянна.

Ніч жіноча пройшла у дворі. Якби хтось побачив Катеринку, що вона снує опівночі в городі, подумала б, що зійшла, бідна, з розуму.

Але тільки-но почав бліднути місяць і висуватися з присмерків небо, вона взяла два кошики й полетіла в ліс. Там, біля старого вербняку, у трухлявих пнях вона побачила колись перепрілу землю. Ось по неї і прийшла. Похапцем, ніби крадучи, набивала ті кошики тим лісовим скарбом, натоптувала його своїми маленькими кулачками, а серце в неї тріпотіло, як у щиглихи.

Якби хтось зважив, скільки несе це у своїх руках ця тендітна жіночка, – не повірив би. Буйволистому мужику та ноша видалася б важкою. А вона ніби летіла додому. Майже місяць так поночі  назирці ходила Катеринка до лісу, і на її подвір’ї, під калиною, з’явилася гірка рудуватої пухкої землі. На зиму вона накрила її цератою, пригорнула листям.

І ждала весни. Так безтямно ждала, як ніколи, навіть у юності. Може, лише тоді, коли Микола мав прийти з війська. Вона виходила рипучим снігом за хвіртку, простягала руку до сонця і наслухала пальцями – чи не пом’якшав мороз. 

Тепер же вона майже щодня на аркуші альбому від фотографій хімічним олівцем писала якийсь список у стовпчик, і ховала той папір під рядно, і лише ввечері виймала зі схованки, крутила в руках і щось дописувала.

А як у вівторок на подвір’ї загуляла Явдоха і як заграли вулицями Кругликів весняні вітри, Катеринка викинула на горище кожушанку. І рукавиці.

Ще по крихкій мерзлоті вона тупцювала довкола хати, розміряла щось ниткою, забивала кілки і говорила сама до себе. Сон не брався, і жінка навіть подумала, що засватав її  місяць, під яким вона ходила так довго і на який милувалася стільки ночей. Боже, а як це не мине? А як буду ходити тако, як Тодосій Липовик, куди очі дивляться? Але плани не давали їй довго тривожитися за себе.

У пригріту землю Катеринка вкладала всю свою надію й жадання, усю свою спрагу й волю, все, чого стреміла її душа та уява. І просила у Всевишнього дати дощику, а не суховію…

За своїми домашніми клопотами люди не дуже придивлялися, чим займається їхня сусіда. Село возило каміння, розвантажувало цеглу, гравій, щебінь, плитку, керамзит. Майстри замовлялися за рік наперед. І знову молодиці опоряджували за ворота свій крам, а багатші гортали модні журнали і на день-другий позичали тих «Наталі» та «Бурду» сусідкам.

І знову ставали вантажівки біля Варварочки та Дудки. І пахла селом копчена риба, вино та кава.

Катеринка вибриндилася в нову одежу, вийшла до молодиць поговорити і послухати – що нового, бо здавалося, що взагалі вже здичавіла… Молодиці гомоніли впівголоса. Закінчували про Баранчуччині діти, які поодружувалися в Техасі, переходили на бесіди про дороговизну бензину. А Катеринка не знала, що на те все казати, тож лише зрідка кліпала віями й утаємничено посміхалася сама собі самими лише ямками на лиці.

Аж тут біля її обійстя зупинилася срібно-біла новесенька іномарка. З неї поволі висунулися двоє старших людей, двоє молодших. Обидва чоловіки взялися щось фотографувати на її городі й голосно гиргикати зі своїми жінками. Мабуть, німці, бо румунську мову Катеринка розуміє.

Особливо жвавим був старший. Він підходив до обійстя чимраз ближче, цокав і цокав тим спалахом, а далі ще й присідав, ба, навіть прилягав на траву.

«Що воно їм треба на моїм городі?» – подумала жінка  й не сміло попрямувала до прибульців.

«Зер гут, зер гут!» – повторювали ті в чотири голоси. До Катерининого обійстя почали неквапом сходитися люди. Молодиці покинули свої торги, чоловіки відра від цементу та візки від цегли.

«Вони кажуть, що це винятково красиво», – почав перекладати чужоземну бесіду Григорій Шкляр, який три роки був на заробітках у Німеччині. «Вони кажуть, що це – взірець сільського квітникарства, що тут – унікальні умови вирощування таких видів. І що вони хотіли б пожити в такій хаті з такою аурою».

Останнє слово налякало Катеринку. Вона, напевно, знала, що ніякої «аури» в її хаті нема, а з усіх багатств – лише старий мисник з австрійськими мисками та скриня, розмальована півниками й ружами.

Німці ж, як поквапно виходили, так похапцем і сіли до свого лискучого форда. Молодший послав комусь із присутніх повітряний поцілунок – і тільки легкий димок затріпотів за автомобілем…

Лиш односельці не розходилися.

Вони стояли біля Катерининого муру і не могли збагнути, що то німці тут такого побачили.

                                                     Віра Китайгородська

Загрузка...