Нещодавно на уроці української літератури довелося прочитати автобіографічну  повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять».

    Твір залишив багато своєрідних враженнь. Колоритне мовлення та думки персонажів з таким гармонійним вживанням влучних висловів, приказок, прислів’їв просто зачарували мене. Заставили задуматися про те, що варто спробувати послуговуватися такими висловами, яких уже теж вивчила чимало на уроках. Слово очі так точно вжито у багатьох реченнях, що переконують: очі – дзеркало людської душі. Яких їх тільки нема у повісті. Вони старі, жалісні, подобрілі, недовірливі, грайливі, скорбні, сині, посмутнілі, циганські, захмелені, тверезі, карі, примружені, красиві, голубі, веселі, навскісні, масні, заплющені, злобні, здивовані, хитрі, довгасті, глибокі, теплі, завзяті, вологі, сяйні. 

     Чітко окресленими позитивними героями, наприклад, Михайлик та його найближча родина, дядько Себастіян, дівчинка Люба, та негативними, наприклад, Юхрим Бабенко, автор вдало протиставив своїм читачам для осмислення різницю між добром і злом.

     Також навіть не могла подумати, що через відсутність чобіт діти не мали можливості відвідувати уроки. У негоду батько ніс десятирічного Михайлика на руках до школи. У мене є всі умови для навчання, але в душі часто радію можливості не піти на уроки до школи. Мимоволі порівнювала свої подарунки з подарунком Михайлика від дідуся, значення Інтернету в моєму житті з намаганням хлопчика отримати хоч якусь книжку, перше знайомство з театральною виставою тощо. Раділа, що теперішнє  життя набагато краще від Михайликового.

     Автобіографічна повість-спогад про дитинство зрілого письменника присвячена його батькам. Наскільки шанобливе та вдячне  моє ставлення до рідних за їхню любов та піклування?

    На прикладі свого життя письменник спонукає мене бути людяною, наполегливо йти до своєї мети, також оцінити великі можливості сьогодення.