Михайло Старицький Монологи про кохання («Не зaхвати солодкого зомління…»)

(Уривок) 

II

Не захвати солодкого зомління,

Не пестощів пекучая жага

З’ясують нам ті чарівні боління,

Які любов у серця вимага.

Кохання — спів, зальот душі — не тіла,

Зоря з-за хмар, веселка дощова;

Вона ростить у нас незримі крила

І до країн незнаних порива.

Душа у нас болить від самотини,

Рвучися все з земних важких заліз,

Вона жада поради і дружини,

Жада розкош в багатті спільних сліз…

Зі мною ти, моя красо-богине, —

Що мовити? Душа у нас одна —

І цілий мир в очу твоєму гине,

І світ новий, баєчний вирина…

О люба ніч! Ти появляєш мрії

Й невиразні краси в зористій млі…

Як чарівно ген промені блідії

Мереживом срібляться по землі!

В обіймища сплелись сутінів зграї,

Отрутою пашать нічні квітки,

І шепотять про втіхи в темнім гаї

До місяця закохані мавки…

Все повно чар і виростає з міри,

Минулеє з прийдешнім ізлилось;

Душа зорить в дитиннім сяйві віри,

Бажається незбутнього чогось…

Зріднили нас незмислені хвилини

І захвати розкошів неземних;

Вчуваються і пісні янголині,

І тихий дзвін струн легких, золотих.

Моя красо! Моє святе кохання,

З тобою я зіллю своє буття —

Тобі віддам усі свої бажання,

В тобі знайду весь світ, всі почуття!