2 клас.
Бабусю, Марійко, Захарку, братику, Фіночко, Іванку. Слово-звертання виділяється на письмі комами або знаком оклику.
3 КЛАС
З в е р т а н н я — це слово або сполучення слів, що називає того, до кого звертаються. Під час вимови звертання виділяється паузами, а на письмі — комами або знаком оклику.
Українською мовою звертаються до дівчаток: Галинко, Іринко, Олечко, Оленко, Марійко, Наталочко, Світланко;
до хлопчиків: Андрійку, Васильку, Михайлику, Петрику;
до дорослих: Ларисо Володимирівно, Тамаро Петрівно, Олександре Леонідовичу, Світлано Михайлівно, Оксано Віталіївно, Даниле Андрійовичу.
Звертання — це слово чи сполучення слів, що називають того, до кого звернене мовлення, може стояти на початку, у середині або в кінці речення.
Звертання стоїть на початку речення: якщо вимовляється неоклично, то після нього ставлять кому, якщо вимовляється з окличною інтонацією, то після нього ставлять знак оклику (тоді наступне слово пишуть з великої букви).
Звертання стоїть у середині речення: його з обох боків виділяють його комами.
Звертання стоїть у кінці речення: перед ним ставлять кому, а після нього — чи знак оклику, чи крапку, чи знак питання (залежно від інтонації).
Звертання стоїть на початку речення: після нього ставлять кому чи знак оклику (залежно від інтонації). Якщо перед звертанням стоять слова о, ой, то кому після них не ставлять (О Боже мій милий! За що ти караєш її, сироту?).
Звертання можуть бути непоширеними (складатися з одного слова: Дитинко, скільки тобі років?) і поширеними (при них є залежні слова: Дитинко маленька, скільки тобі років?), також однорідними (Ви окраса мого краю, калинонько й горобино!) або повторювальними (Літо! Літо! Ти чудове!).
Риторичним звертанням називають звернення до відсутніх людей, до предметів, явищ природи (Літо! Літо! Ти чудове!).
Якщо звертання стоїть на початку речення, його вимовляють з окличною інтонацією, коли — у кінці речення, оклична інтонація слабшає, у середині речення звертання вимовляють низьким тоном, прискорено, виділяючи паузою.
Звертання не виступає членом речення.
Найчастіше звертання виражається формою кличного відмінка іменника, а також іншими частинами мови, що виступають у значенні іменника.
Кличний відмінок у звертаннях.
У звертаннях, що складаються з імені та по батькові, обидва слова мають закінчення кличного відмінка: Марино Тихонівно, Соломіє Арсеніївно.
У кличному відмінку однини іменників І відміни вживаються закінчення -о, -е, -є, -ю:
О мають іменники твердої групи: Ганно, книжко.
Е мають іменники м’якої й мішаної груп: воле, земле, Ілле, душе, круче.
Є мають іменники м’якої групи після голосного та апострофа: Маріє, Софіє, сім’є.
Ю мають деякі пестливі іменники м’якої групи: матусю, бабусю, доню.
У кличному відмінку однини іменники ІІ відміни мають закінчення -у (-ю), -е.
Закінчення -у мають іменники твердої групи (зокрема із суфіксами –ик, -ок, -к), іншомовні імена та деякі іменники мішаної групи з основою на шиплячий: батьку, синку, Джеку, Фрідріху, товаришу, слухачу.
Закінчення –ю мають іменники м’якої групи: Віталію, Грицю, краю, місяцю.
Закінчення –е мають безсуфіксні іменники твердої групи та іменники м’якої групи із суфіксом –ець, а також деякі іменники мішаної групи: Богдане, друже, козаче, орле, чумаче, шевче.
Прізвища прикметникового походження на –ів (-їв), -ов, -ев (-єв), -ин, -ін (-їн) при звертанні мають як форму називного, так і форму кличного відмінка: Глібов і Глібове, Тютчев і Тютчеве.
Географічні назви із зазначеними суфіксами мають у кличному відмінку закінчення –е: Києве, Каневе, Лебедине.
У кличному відмінку іменники ІІІ відміни вживаються переважно в художніх текстах: радосте, юносте, любове.