Якось бігла Казка через дрімучий ліс. Спішить. Страшно їй.

  Раптом зашпорталась. Впала. «Ой!» – крикнула від болі Казка. Аж тут появився довгий-предовгий тонкий парубок. Ти хто? Не встигла проказати свої слова, як з-під землі виринув старий зігнутий дідок. «Спочатку мені було боляче..» – продовжила вести мову Казка… А тут уже й стара-престара кругла бабуся до розповіді прислухається.

    Здивована Казка замовкла. Натомість заговорили нові знайомі.

— Ми помічники Мови – доброї феї зачарованої мовної країни. Я – знак Питання. Ти викликала мене своїм запитанням.   

— А я – знак Оклику. Усім допомагаю проявляти емоції.  

— Я – Крапка. Дуже люблю слухати різні розповіді. Злий чарівник зачарував нашу Мову. Змушує її мовчати. Хоче, щоб люди забули її. Уже багато років ніхто не заходив у наш ліс.

   Потім настала пауза. Тоді Казка промовила:

— Тут страшно та моторошно навіть мені. Хоч куди я приходжу, туди добро приношу. Ось воно. Беріть. 

   Як тільки Казка це сказала, раптом у дрімучому лісі почало розвиднюватися. Прокинулися Звуки на деревах і дружно заспівали. А до них Букви біжать…  У слова збираються для танців… Що відбувається довкола?! Принесене добро перемогло злого чарівника. «Дивись, Казко, наша Мова знову вільна» – зраділи знаки. – «Підемо з нею до людей. Нехай вони залюбки спілкуються між собою мовою свого народу».

   Плекайте  свою мову! Не забувайте її! Бо кожен народ живий доти, поки жива його мова.