Узимку засніжена ріка нагадує справжнісіньку ковзанку. По обидва боки ледь видніється поодиноко похилена трава – але це лише дрібні зелені плямки у безкрайньому білосніжному полі. З блідо-голубого неба падають ледь помітні сніжинки та простеляються ковдрою під тендітною чарівністю цього дивного зимового ранку.
— Одягни шапку. І рукавиці не забудь. На вулиці стало тепліше, але мороз пощипує вуха добряче, — заклопотано додала мама. — І будь обережним! Дивись, на річку не ходи, а то лід…
— Добренько, добренько, — піднесено і з поспіхом закричав Олексійко, зачиняючи ворота.
— І що за непосида? Таких хоч бери і в чотирьох стінах зачиняй – так вихід знайдуть, хоч бери пастку лаштуй, а усе одно викарабкаються, — обурюючись відказала мама та глянула у бік Максика.
— А ти чого сидиш? Тобі також не завадило би роззирнутись довкола. Якщо пощастить, принесеш у дім парочку гілляк – буде чим піч топити. А може – і чогось більшого знайдеш. Буде нам трішки і клопоту – і щастя, — додала жінка та дивакувато усміхнулась.
Собака залаяла і метнула за огорожу. Мати зі скрипом зачинила старі дерев'яні двері.
Закружляли сніжинки і у небі. На заметений зранку поріг знову одна за одною почали падати та одразу танути дрібнесенькі пушинки.
— Ааааай! Аааай! Допоможіть! …хто-небудь! – луною котилось по діброві, віддзеркалювалось від якогось невидимого бар'єру і поверталось назад.
Здавалося, сухого місця не залишилось на Олексійкові – та крига слизька – ніяк не схопити. Навіть, коли схопиш, – одразу з тріском провалюється і тебе знову тягне на дно. Але ти знову визираєш подивитись на тьмяне небо, на сніжинки, які не шкодують і падають на твоє, і так мокре обличчя, на кригу, що так гірко ламається шматочок за шматочком, на свої втомлені замерзлі руки, які ледь розгинаються у пальчиках, але ще намагаються за щось ухопитись… Ухопитись було непросто…
— Агов! — уже тихіше пронеслося вдруге.
Якщо згадувати, що було згодом – складно говорити… Моя улюблена зелена курточка не вціліла. Це не біда – мама придбає іншу. Або ж зашиє стару – щоправда, уже з якимись кумедними латками – нажаль, у нас є тільки такі. Чи буду я в ній ходити – звичайно буду! – це ж зробить для мене моя мама. А на річку… на замерзлу річку я не піду. Не тому, що мені так сказали. Ні! Я тепер просто не хочу… Подумати тільки, якби не Максик…
— Гав, — чемно і дзвінко залунало з кухні.
У той день… я б міг не побачити більше своєї мами. Коли про це подумав – мені стало так боляче, але вмить біль втрати замінилась болем у руці – і я закричав. Я заплющив очі, а коли розплющив – то побачив свої ноги. І я не знаю – тішився я тоді – чи боявся, що це тільки прекрасне марево.. Повернути до тями мене зумів лише теплий подих – і до жаху липкий язик Максика.
— Гав-гав, — метушився біля мене другий непосида.
Я був упевненим, що занедужаю – так і трапилось. Мам не відходила від мене ні на крок. І коли я думаю про її слова – а мама їх частенько повторювала нашому собаці – «принесеш у наш дім і клопіт, і щастя» – я нарешті розумію, що вона мала на увазі...
— Одягни шапку – знову з порогу нагримала на мене мама. І на річку…
— Ні ногою, — повторив я і щасливо засміявся…
Барна Наталія
Розповідь про хлопчика і собаку
Чому ж песик образився на мене? Есе