Вранці заєць біля дуба
одягнувся в білу шубу,
Одягнувся, оглянувся,
В довгі вуса посміхнувся:
- Гарна шуба, шуба гожа,
І на полюс з нею можна.
Тільки жаль – чобіт нема,
А надворі вже зима…
Обізвався дятел з клена:
- Є знайомий рак у мене,
Він в норі – в рачиній хаті
Шиє звірам чоботята.
Сам байбак у нього шив,
Вісім літ і зим носив,
Він і досі хвалить рака –
От яка шевцеві дяка!
Не ловив наш заєць гав,
А побіг мерщій на став.
Всівся заєць на колоду
Та й гукає прямо в воду:
- Вилізь, раче, із води,
Вируч зайця із біди, –
Зший новенькі чобітки,
Щоб дзвеніли підківки,
Щоб і шпори дзеленчали,
Злого лиса відганяли.
Із води вилазить рак
Та й говорить зайцю так:
- Раки взимку спочивають
І замовлень не приймають,
От згадав би влітку нас -
Зшили б чоботи ураз,
Чи із хрому, чи юхтові –
Бігай, зайче, у обнові.
Заєць тихо у одвіт:
- Влітку тепло й без чобіт,
Влітку завжди забуваю,
Що прийде зима до гаю,
- Думать треба, – каже рак.
- А тепер ходи вже так.
До побачення, привіт…
Заєць й досі без чобіт.