Сонет 11 

В своїх очах вона несе Кохання,- 

На кого гляне, ощасливить вмить; 

Як десь іде, за нею всяк спішить, 

Тріпоче серце від її вітання. 

Він блідне, никне, множачи зітхання, 

Спокутуючи гріх свій самохіть. 

Гординя й гнів од неї геть біжить. 

О донни, як їй скласти прославляння? 

Хто чув її,- смиренність дум свята 

Проймає в того серце добротливо. 

Хто стрів її, той втішений сповна. 

Коли ж іще й всміхається вона, 

Марніє розум і мовчать уста. 

Таке-бо це нове й прекрасне диво.