© Барна Р., 2019
Серія "Вчимось разом" до підручника
"Українська мова. Буквар 1 клас Пономарьова К."
(використані цитати з підручника у лапках або прописом)
СТОРІНКА 118
— Звід-ки дощ і-де?
— Із не-ба!
— Де і-де той дощ?
— Де тре-ба.
Без до-ро-ги хо-дить скрізь — че-ре-з по-ле, че-рез ліс.
— А чи є у ньо-го но-ги?
— Та на-що до-ще-ві но-ги, ко-ли хо-дить без до-ро-ги! (Єв. Гуцало)
� Заголовок: «Прийди до нас, дощику», «Закличка», «Як треба кликати дощик?», «Закличка для дощика»
І-ди, і-ди, до-щи-ку!
Ку-пи-ла ма-ма Ва-силь-ко-ві гу-мо-ві чо-бо-ти. А взу-ти їх ні-як: со-ня-чно, су-хо. І дощ і-ти не ква-пи-ться. Дрі-має со-бі у хма-ри-ні.
По-при-мі-ряв Ва-силь-ко чо-бо-ти, та й по-дав-ся до то-по-лі.
— До-щи-ку, — гу-ка-є, — і-ди, щоб ка-лю-жі бу-ли! У ме-не но-ві чо-бо-ти, хо-че-ться по-хо-ди-ти.
А до-щик ні-би й не чу-є. Вер-нув-ся Ва-силь-ко до-до-му, ну-дьгу-є.
А на ву-ли-ці Ми-ро-сла-ва з по-друж-ка-ми.
— Чо-го ти, Ва-силь-ку, по-хню-пив-ся?
— Та. не мо-жу до-щу до-че-ка-ти-ся.
— Ой, чи ти ж у-мі-єш йо-го кли-ка-ти?
— Чом не вмі-ю? І-ди, ка-жу, бо всі те-бе ждуть.
— Хі-ба так? — за-смі-я-ла-ся Ми-ро-слав-ка. — Дощ он як тре-ба кли-ка-ти:
І-ди, і-ди, до-щи-ку,
зва-рю то-бі бор-щи-ку
в по-лив'-я-нім гор-щи-ку,
ви-не-су на ду-ба,
по-кли-чу го-лу-ба.
Го-луб бу-де пи-ти,
до-щик бу-де ли-ти!
До-щик по-чув, з-за хма-ри-ни ви-гля-нув.
— Гар-но ви спі-ва-є-те! І тан-цю-є-те... Я теж так хо-чу!
Та як при-пу-стить! А чо-бі-тки гу-мо-ві в ха-ті за-ли-ши-лись. І хай со-бі. Ка-лю-жі те-плі, по та-ких мо-жна й бо-со-ніж! (за З. Мензатюк)
СТОРІНКА 119
� 1) Василько хотів показати свої нові чобітки
2) Дощ як припустить! – Дощ виконував прохання дівчат
СТОРІНКА 120
� По-мі-чни-ця
Я у ма-ми по-мі-чни-ця. Ма-мі я до-по-мо-жу: на сто-лі по-при-би-ра-ю, кві-ти на ві-кні по-ллю. Тіль-ки тро-шки ще по-гра-юсь. По-тім... Зав-тра все зро-блю (за Н. Бутук)
� Заголовок: «Зараз і потім»
За-раз
Про-ки-ну-лась я-кось Ма-рин-ка в не-ді-лю. О-дя-гну-лась і да-вай ба-ви-тись ляль-ка-ми. Ма-ма ка-же:
— Ти, до-ню, спер-шу ліж-ко за-сте-ли, вмий-ся, а то-ді вже грай-ся.
А Ма-рин-ка на те:
— За-раз, ма-ту-сю, — і зно-ву гра-є-ться. «На-пев-но не ро-зу-мі-є на-ша до-не-чка цьо-го сло-ва», — по-ду-ма-ла ма-ма. І ка-же та-то-ві:
— Мо-же, сьо-го-дні по-ї-де-мо в зо-о-парк? Як по-чу-ла те Ма-рин-ка, зра-ді-ла.
— Ой, ма-мо-чко, як до-бре ти на-ду-ма-ла! Да-вай швид-ше сні-да-ти й по-ї-де-мо.
— За-раз, — від-ка-за-ла спо-кій-но ма-ма і пі-шла до ку-хні. І Ма-рин-ка за не-ю на ку-хню по-да-лась.
— Ма-му-сю, ми ско-ро бу-де-мо сні-да-ти?
— За-раз, до-ню, — зно-ву від-по-ві-да-є ма-ма. Ма-рин-ка про-сить ма-му бант за-в'я-за-ти, пла-ття ви-пра-су-ва-ти. А ма-ма на те — за-раз та за-раз.
Ду-же при-кро ста-ло ма-лій Ма-рин-ці, ро-зрюм-са-лась.
— Чо-го це ти пла-чеш? — пи-та-є та-то.
— Я ма-му стіль-ки про-си-ла. А во-на все від-по-ві-да-є, що за-раз, і ні-чо-го не ро-бить.
— А я чув, що «за-раз» — це «по-тім».
— Хто ж тобі таке ска-зав? — ди-ву-є-ться Ма-рин-ка.
— А тво-є не-за-сте-ле-не ліж-ко, роз-ки-да-ні ля-ль-ки, не-при-бра-ні зве-чо-ра фар-би.
Ви-тер-ла Ма-рин-ка ку-ла-чка-ми сльо-зи і ска-за-ла:
— Я, та-ту-ню, за-раз у-се при-бе-ру. — І шви-день-ко при-бра-ла.
Тут ма-ма вже не ба-ри-лась. За-га-дко-во по-смі-ха-ю-чись, по-да-ла сні-да-ти.
А не-за-ба-ром у-сі по-ї-ха-ли в зо-о-парк (за Олегом Буценем)
СТОРІНКА 122
� 1) Мама хотіла, щоб Маринка зрозуміла значення слова зараз
2) Таке пояснення своїми діями давала дівчинка
3) Мама раділа, що Маринка усе правильно зрозуміла
СТОРІНКА 123
� Кру-глий ґу-дзик ро-згой-дав-ся, із ни-то-чки о-бір-вав-ся. Чор-на ґа-ва з мі-ста й-шла, то-го ґу-дзи-ка знай-шла.
— Гар-ний ґу-дзик, да-ле-бі! Я візь-му йо-го со-бі
� Заголовок: «Зелений ґудзик», «Ґудзик Артемка»
Каз-ка про ґу-дзик
У ма-ло-го Ар-тем-ка бу-ла со-ро-че-чка. Та-ка зру-чна, що хло-пчик но-сив ї-ї най-ча-сті-ше. І ма-ла во-на ґу-дзи-ки на ру-ка-вах. Ма-люк їх не ду-же лю-бив.
О-дно-го ра-зу Ар-тем-ко зно-ву о-дя-гнув у-лю-бле-ну со-ро-че-чку. У-зяв ґу-дзи-ка на ру-ка-ві, щоб по-кру-ти-ти. Та ра-птом той ві-дір-вав-ся й у-пав на пі-дло-гу.
За мить ма-люк у-же за-був про при-го-ду. Він по-біг по сму-га-сто-го м'я-чи-ка. За-че-пив ніж-кою ві-дір-ва-но-го ґу-дзи-ка, і той за-ко-тив-ся під ди-ван.
У-ве-че-рі ма-ту-ся по-мі-ти-ла згу-бу.
— У те-бе ґу-дзи-чок ві-дір-вав-ся. Ти йо-го не ба-чив?
— Ні, — ска-зав Ар-тем-ко, по-зі-ха-ю-чи.
На-сту-пно-го ран-ку ма-ма по-ча-ла по-шу-ки.
А-ле ґу-дзи-чка ні-де не бу-ло.
Та ко-ли по-ча-ла за-мі-та-ти ко-ло ди-ва-на, за ві-ни-ком ви-ко-тив-ся за-гу-бле-ний ґу-дзик.
Че-рез я-кусь го-дин-ку ма-ма Ар-тем-ка вже при-ши-ва-ла ґу-дзи-ка до со-ро-че-чки.
Я-кий же ра-дий був хло-пчик, ко-ли всі зе-ле-ні ґу-дзи-чки бу-ли на мі-сці. Те-пер він не кру-тив їх, а ле-гень-ко по-гла-джу-вав (за М. Солтис-Смирновою)
СТОРІНКА 124
� 1) На початку тексту Артемко не любив ґудзики на своїй сорочці, крутив. У кінці тексту він радий був, що всі зелені ґудзички були на місці, тому він не крутив їх, а легенько погладжував
2) Ґудзик відірвався, впав на підлогу, хлопчик випадково закотив його під диван. Мама знайшла загублений ґудзик, коли замітала коло дивана
СТОРІНКА 125 – 126
� До-щик чи-сто, до-щик чи-сто у-ми-ва-є на-ше мі-сто. У-ми-ва-є він то-поль-ки, і тра-ви-чку, і кві-тки. І роз-кри-ті па-ра-соль-ки, і бар-ви-сті па-ра-соль-ки під до-щем не-мов гри-бки (Н. Кир'ян)
� Заголовок «Дощик», «Дощик для Жанночки», «Дощик для донечки», «Барвистий дощик», «Веселковий дощик»
Ко-льо-ро-вий до-щик
Бу-ла в о-дні-є-ї ма-ту-сі до-не-чка, ма-лень-ка і че-пур-нень-ка. А-ле ма-ла во-на ду-же не-по-си-дю-чий ха-ра-ктер. І п’ять хви-лин Жа-нно-чка не си-ді-ла на мі-сці.
О-дно-го ран-ку із за-тя-гну-то-го хма-ра-ми не-ба па-дав дощ. І ма-лень-ка не зна-ла, чим зай-ня-тись. То-ді ма-ма ді-ста-ла скринь-ку і ска-за-ла:
— Це ча-рів-на скринь-ка. З ї-ї до-по-мо-го-ю ми зро-би-мо свій до-щик.
У скринь-ці ле-жа-ли ко-льо-ро-вий па-пір, но-жи-ці і клей.
— За-раз бу-де-мо хма-ру ро-би-ти, — по-ві-до-ми-ла ма-ту-ся. А-ле в ї-ї ру-ках па-пір сі-ро-го ко-льо-ру пе-ре-тво-рив-ся ли-ше на то-нень-кі сму-же-чки.
— Не-ма хма-рин-ки! — ро-згу-би-лась Жа-нно-чка. Ма-ма у-смі-хну-лась і по-ча-ла скру-чу-ва-ти па-пе-ро-ві смуж-ки. О-дну, дру-гу, тре-тю... Зу-пи-ни-лась ли-ше то-ді, ко-ли на-кру-ти-ла де-ся-ток чи на-віть тро-хи біль-ше. А до-не-чка си-ді-ла ти-хень-ко і за-во-ро-же-но спо-сте-рі-га-ла.
— Да-вай клей! — ска-за-ла ма-ма.
Те-пер ро-бо-та ки-пі-ла в чо-ти-рьох ру-ках. Жа-нно-чка по-да-ва-ла, ма-ту-ся кле-ї-ла.
— У-ра, хмар-ка! — зра-ді-ла дів-чин-ка. — А до-щик бу-де?
Те-пер ко-льо-ро-ві сму-же-чки з па-пе-ру пе-ре-тво-рю-ва-лись на спі-раль-ки-кра-плин-ки і кле-ї-лись під хмар-ко-ю. Три жов-тень-кі кра-пель-ки, дві бла-ки-тні, три о-ран-же-ві, дві зе-ле-ні. І стіль-ки ж фі-о-ле-то-вих ля-га-ли до-що-ви-ми ців-ка-ми.
— Я-кий гар-ний і ве-се-лий до-щик! — ви-гу-кну-ла дів-чин-ка.
— А со-не-чко збо-ку зро-би-мо? Чи кві-то-чку? Мо-же, ме-те-ли-ка? — за-пи-ту-ва-ла ма-ма.
Тіль-ки Жа-нно-чка вже не чу-ла. Во-на взя-ла свій до-щик і по-не-сла йо-го до ві-кна. Мо-же, й там у-же йде та-кий я-скра-вий (за М. Солтис-Смирновою)
СТОРІНКА 127
� 1) Мама вирішила робити дощик, щоб у негоду не скучала непосидюча донечка
2) Виготовлений дощик був кольоровим, він піднімав настрій