Інші завдання дивись тут...

СТОРІНКА 108

Поділ  на склади

� Ї-ду, ї-ду на ко-ні, а му-ра-шка — на ме-ні. Геть ме-ні не важ-ко так вез-ти му-ра-шку, бо я ї-ду на ко-ні, а му-ра-шка — на ме-ні (С. Шаповалов)

� Заголовок: «Дужі комашки», «Мураха», «Маленька комаха», «Про мурашку», «Мурашка»

Ма-лень-ка му-ра-ха

Я-кось Пе-трусь із Ми-шком на-тра-пи-ли на му-ра-шник. Ви-со-чень-кий та-кий, аж не ві-ри-ться, що йо-го збу-ду-ва-ли дрі-бнень-кі ко-ма-шки.

— О-го, я-кий ве-ли-кий, — ска-зав Пе-трусь.

— Та де там ве-ли-кий, — за-пе-ре-чив Ми-шко. Він зав-жди за-пе-ре-чу-вав щось Пе-тру-се-ві, а-би по-ка-за-ти, що біль-ше зна-є.

— А я-кі ці ко-ма-хи ду-жі!

— Та як-і во-ни ду-жі? Са-мих он ле-две ви-дно, — вів сво-є-ї Ми-шко.

— Ні, ти тіль-ки глянь. Тра-вин-ку тя-гне в п'ять ра-зів біль-шу за се-бе.

— Скіль-ки там то-ї тра-вин-ки, — не зда-вав-ся Ми-шко. — Са-ма за ві-тром ле-тить.

— А ця! По-ди-ви-ся: бі-лу по-ду-ше-чку тя-гне, — ди-ву-вав-ся Пе-трусь.

— Теж ме-ні по-ду-шка, не біль-ша зер-ни-ни. Та мен-ших ко-мах, ніж о-ці, й не бу-ва-є.

— І ба-чить, ку-ди тре-ба тяг-ти.

— Та в них і о-чей не-ма-є! — не вга-вав Ми-шко.

Са-ме тут я-кась із му-рах за-лі-зла Ми-шко-ві під хо-ло-шу і так ку-сну-ла, що він аж під-ско-чив.

— О-го, як гри-зну-ла! — скри-кнув Ми-шко.

— Та де там, — у-смі-хнув-ся Пе-трусь. — Му-ра-хи та-кі ма-ле-нькі, що в них і зу-бів не-ма-є (В. Шкляр)

 

СТОРІНКА 109

� 1) Мишко завжди заперечував щось Петрусеві, аби показати, що більше знає

2) Коли маленька мураха боляче вкусила Мишка, Петрусь заперечив Мишкові

 

СТОРІНКА 110

� По-сва-рив-ся з бра-ти-ком і о-дин гу-ля-ю, бо у грі «Пі-ра-ти-ки» він пе-ре-ма-га-є. За-бе-ру сви-сто-чок, чов-ни-ки і крей-се-ри! Гра-ю сам в ку-то-чку! Тіль-ки щось не ве-се-ло… (Єв. Юхниця)

� Заголовок «Жадібність», «Чому Левко один?», «Жадібний Левко», «Про новий велосипед»

Но-вий ве-ло-си-пед

Лев-ко при-ї-хав на май-дан-чик на но-во-му ве-ло-си-пе-ді. Ві-дра-зу йо-го о-то-чи-ли ді-ти.

— Дай про-ї-ха-тись, — про-сять.

— І ме-ні, і ме-ні.

— Ні-ко-му не дам, — ві-дма-хнув-ся Лев-ко. — Я ще й сам не на-ка-тав-ся.

І за-кру-жляв нав-ко-ло кві-тни-ка, гу-чно си-гна-ля-чи.

А хло-п'я-там ще дуж-че за-кор-ті-ло про-ї-ха-ти-ся на но-во-му ве-ло-си-пе-ді.

— Дай спро-бу-ва-ти, — не ві-дста-ва-ли во-ни. Лев-ко і слу-ха-ти не хо-тів — ї-здив сам. Про-си-ли, про-си-ли ді-ти та й по-ча-ли роз-хо-ди-тись.

Вре-шті на-бри-дло Лев-ко-ві ка-та-ти-ся. Ві-двіз ве-ло-си-пед до-до-му, а сам зно-ву ви-біг на май-дан-чик. Пі-дій-шов до гой-дал-ки.

— Зу-пи-ніть, і я ся-ду, — про-сить він.

Хло-п'я-та ні-би й не чу-ли — ще дуж-че роз-гой-ду-ва-ли-ся. О-бра-зив-ся Лев-ко, пі-дій-шов до дів-ча-ток — во-ни в пі-ску гра-ли-ся. А-ле й ті не звер-ну-ли на ньо-го у-ва-гу. Тіль-ки хтось про-ка-зав:

— І-ди, ка-тай-ся на сво-є-му ве-ло-си-пе-ді... (М. Стеценко)

 

СТОРІНКА 111

� 1) Діти не захотіли гратися з Левком, бо він не дав іншим покататися на велосипеді

2) Діти ще дужче розгойдувалися, не звертали уваги на жадібного Левка

 

СТОРІНКА 112

До всіх сер-дець, як до две-рей, є клю-чи-ки ма-лі. Їх ко-жен лег-ко пі-дбе-ре, я-кщо йо-му не лінь. Ти, дру-же, му-сиш зна-ти їх, за-па-м'я-тать не-важ-ко: ма-лень-кі клю-чи-ки тво-ї — «Спа-си-бі» і «Будь ла-ска» (В. Гужва)

� Заголовок «Чарівні слова», «Петрик і Сашко»

Є на сві-ті ча-рів-ні сло-ва

Дня не бу-ва-є, щоб Са-шко з ки-мось не по-бив-ся а-бо не по-сва-рив-ся.

А вчо-ра на пе-рер-ві йо-го не-на-ро-ком штов-хнув Пе-трик. Пе-трик — хло-пчик

спо-кій-ний, ні-ко-го не крив-дить, не о-бра-жа-є. Ох і роз-сер-див-ся Са-шко. Роз-кри-чав-ся і вже за-ніс над го-ло-во-ю Пе-три-ка ку-лак. А-ле в цю мить по-чув:

— Ви-бач, будь ла-ска, я не нав-ми-сне. Ні-би я-кась сто-ро-ння си-ла зу-пи-ни-ла Са-шків ку-лак. І злість десь по-ді-ла-ся.

— Що зі мно-ю? — по-ду-мав він. — Що на ме-не так по-ді-я-ло?

А Пе-трик по-гля-да-є на ньо-го сво-ї-ми бла-ки-тни-ми о-чи-ма так ви-ну-ва-то, що Са-шко ми-мо-во-лі об-няв йо-го.

— Та ні-чо-го, ме-ні не бо-ля-че, хо-ді-мо до ві-кна.

За ві-кном на кле-ні го-дів-ни-ця для пта-шок. Шко-ля-рі на-пов-ню-ють ї-ї кри-хта-ми хлі-ба, рі-зним на-сі-нням. Во-ни лю-блять пер-на-тих дру-зів.

— По-глянь, — ка-же Пе-трик, — сто-го-дні со-ро-ка з го-роб-ця-ми сні-да-є.

— І не о-бра-жа-є слаб-ших, — по-ду-мав Са-шко. — Ма-буть, пта-шки теж у-мі-ють дру-жи-ти. Сло-ва гар-ні пта-ши-ні зна-ють. По-ді-бні до тих, які ска-зав Пе-трик (за  М.  Бабенко)

 

СТОРІНКА 113

� 1) Ввічливі слова добре вплинули на забіяку Сашка

2) Ввічливі слова називають чарівними, бо вони спонукають людей ставати добрішими

 

СТОРІНКА 114

Чо-му цу-цик у му-ці? Він хо-тів спе-кти млин-ці. Та со-ба-ча вда-ча ду-же не-тер-пля-ча: лиш ро-збов-тав ті-сто — з'їв йо-го все чи-сто! (Г. Бойко)

� Заголовок: «Нетерпеливий Півник», «Курочка і її нетерпеливий братик Півник», «Курочка і Півник»

У-мій по-че-ка-ти

Жи-ли со-бі брат і се-стра — Пів-ник і Ку-ро-чка.

По-біг Пів-ник у са-док та й по-чав клю-ва-ти зе-ле-ні-сінь-ку смо-ро-ди-ну. А Ку-ро-чка й ка-же йо-му: — Не їж, Пів-ни-ку! По-че-кай, по-ки смо-ро-ди-на до-сти-гне.

Пів-ник не по-слу-хав-ся. На-клю-вав-ся так, що на-си-лу до-до-му дій-шов.

— Ох! — кри-чить. — Бо-ля-че ме-ні!

На-по-ї-ла Ку-ро-чка Пів-ни-ка м'я-то-ю, — і прой-шло. Ви-ду-жав Пів-ник, пі-шов у по-ле. Бі-гав, спі-тнів і по-біг пи-ти хо-ло-дну во-ду.

А Ку-ро-чка йо-му гу-ка-є: — Не пий, бра-ти-ку, по-че-кай, по-ки про-хо-ло-неш!

Не по-слу-хав-ся Пів-ник, на-пив-ся хо-ло-дно-ї во-ди. І по-ча-ла йо-го тру-си-ти ли-хо-ман-ка. По-бі-гла Ку-ро-чка до лі-ка-ря. Про-пи-сав лі-кар гір-ких лі-ків. Дов-го про-ле-жав Пів-ник у ліж-ку.

По-ки ви-ду-жав, у-же й зи-ма на-ста-ла. Рі-чка льо-дом у-кри-ла-ся.

Схо-ті-ло-ся Пів-ни-ко-ві на ков-за-нах по-ка-та-тись. А Ку-ро-чка й ка-же йо-му:

— Ой, по-че-кай, Пів-ни-ку! Дай рі-чці зов-сім за-мер-зну-ти.

Не по-слу-хав-ся Пів-ник. По-ко-тив-ся по льо-ду. Лід про-ло-мив-ся, а Пів-ник — шу-бовсть у во-ду! Тіль-ки йо-го й ба-чи-ли  (К. Ушинський)

 

СТОРІНКА 115

� 1) Три рази Півник не послухав Курочку

2) Не послухався Півник. Покотився по льоду

3) Курочка побачила, що Півник тоне. Подала довгу палку і врятувала брата.

Зрозумів Півник, що нетерплячка небезпечна. Від того часу він прислухається до слушних порад. А коли треба, то терпеливо чекає.

 

СТОРІНКА 116

При-ле-ті-ло со-не-чко на мо-ю до-ло-не-чку — криль-ця чер-во-нень-кі, ця-то-чки чор-нень-кі. По всіх паль-чи-ках хо-ди-ло, з мі-зин-чи-ка по-ле-ті-ло  (Б. Списаренко)

� Заголовок «Імена», «Ім’я»

Ко-ник і Со-не-чко

Пов-зла Му-ра-шка по-між тра-ви.

Ко-ли це ба-чить — тінь від сте-бли-ни я-кась не-зви-чна, ши-ро-ка над-то. Пі-две-ла во-на го-ло-ву: я-кесь зві-ря-тко си-дить на сте-блі і ди-ви-ться звер-ху на не-ї.

— Ти хто? — за-пи-та-ла Му-ра-шка.

— Ко-ник, — від-по-ві-ло їй зві-ря.

— Див-но, — по-ду-ма-ла Му-ра-шка. — Нев-же ко-ні та-кі ма-лі?

Ра-ні-ше во-на чу-ла, що ко-ні ду-же-ду-же ве-ли-кі, не-мов го-ра, і стра-ше-нно силь-ні. А цей ось — зов-сім ма-лень-кий. Чи, мо-же, він і-ще не ви-ріс?

— А ти ір-жа-ти вмі-єш? — не-до-вір-ли-во за-пи-та-ла Му-ра-шка.

— А-я-кже, вмі-ю. От по-слу-хай!

І Ко-ник за-сюр-чав то-нень-ким го-ло-ском:

— Црі-црі-црі-і-і! На ту хви-ли-ну я-краз на-го-ди-ло-ся Со-не-чко.

— Ха-ха-ха, — за-смі-я-ло-ся во-но. — Хі-ба ко-ні так ір-жуть?

— А як же? — ро-згу-бив-ся Ко-ник.

— У справ-жніх ко-ней го-лос ду-жий. І хо-дять во-ни по зем-лі, а не ла-зять по сте-бли-ні.

— Так і ти ж не ся-єш, як справ-жнє сон-це. Про-те зве-шся Со-не-чком.

— А-ле я та-ке ж чер-во-не, як і те, що сві-тить.

— А я — зе-ле-ний, — гор-до за-я-вив Ко-ник.

— О-то ж бо й во-но, що зе-ле-ний. Справ-жні ко-ні ні-ко-ли не бу-ва-ють зе-ле-ни-ми... (за В. Моругою)

 

СТОРІНКА 117

�1) Мурашку здивувало те, що тваринка була мала, а називала себе Коником

2) У Коника і коня, Сонечка і сонця однакові назви

Інші завдання дивись тут...