ЧУБЧИК (За Миколою Магерою)

    Жили собі шпаки. Батько і мати маленьким їсти носили, співати по-шпачиному навчали. Злагода й мир панували в шпаківні.

    У найменшенького шпаченяти був невеликий чубчик. Тож і назвали його Чубчиком. Чубаті шпаки — дивина. Тож Чубчик так запишався, що почав із зневагою ставитися до своїх братиків і сестричок.

     Одного ранку Чубчик почув спів соловейків, які витьохкували в саду. І так йому сподобався той спів, що аж самому захотілося так заспівати.

— Мамо, я хочу соловейком стати, — сказав Чубчик.

— Соловейком, сину, треба народитися, — пояснила шпачиха.

— А я хочу навчитися так гарно співати, як солов'ї! — наполягав Чубчик.

— Спочатку навчися свистіти по-шпачиному, — промовила мати.

— Набрид мені ваш свист! — гукнув Чубчик на весь сад. — Не хочу довіку вас чути!

— Сину, хіба так можна про свій рід казати? — злякано просвистіла шпачиха.

— Не хочу такого роду! — кричав шпачок. — Вас і люди не слухають так, як соловейків.

— Що ти говориш, сину, — промовила зі сльозами на очах мати. — Ранньою весною прилітаємо ми, коли снігу ще багато на полях і в лісах. Як радіють діти і дорослі, коли почують наш свист. Люди кажуть, що на крилах ми їм весну несемо. Хіба цим не треба пишатися? Хіба наш спів гірший, ніж в інших птахів?

Довго шпачиха навчала розуму сина. Та Чубчик не слухав. Змахнув крильми — і подався в садок до Соловейка. Знайшов там найстаршого Солов'я, який сидів на гілці бузини, привітався й попросив:

— Соловейку, навчи мене співати по-своєму.

Соловейко здивовано глянув на Чубчика й запитав:

— Чого це тобі раптом захотілося по-солов'їному співати?

— Бо набридли мені шпаки з їхнім свистом, — відповів Чубчик. — Мені до вподоби солов'їна пісня, якою ваш рід людей звеселяє.

— Ще не чув, щоб пташки цуралися свого роду, — поважно промовив Соловейко. — Бо споконвіку так ведеться, що шпак співає по-шпачиному, а соловей — по-солов'їному. Але коли тобі так захотілося навчитися співати по-нашому, то зоставайся. 

   Усю весну навчався в Соловейка Чубчик, та нічого в нього не виходило. Він розучився свистіти по-шпачиному і не навчився співати по-солов'їному. Тільки й того, що запам'ятав «тьох-тьох-тьох».

   Потім Чубчик усе літо вчився в інших птахів. У Синиці, у Ворони і в Горобців. Та вивчив лише «цінь-цінь», «кра- кра», «жив-жив».

   Шпачкові здалося, що тепер він найрозумніший серед птахів.

   Якось Чубчик побачив на ясені силу-силенну шпаків. Вони висвистували один поперед одного, бо прощалися з рідним краєм до наступної весни. Збиралися у вирій.

    Прилетів до них і Чубчик. Він гордо глянув на батька й матір, братів і сестер, сів на самісінький вершечок осокора і заверещав:

— Фіють-фіють, кра-кра-кра, тьох-тьох-тьох, жив-жив, цінь-цінь, жив-жив, кра!

   Шпаки принишкли, слухаючи Чубчика. А коли той утомився верещати, птахи так зареготали, що аж затремтіли дерева. Соловей сміявся, аж за боки брався. У синиць від реготу аж сльози виступили на очах, а горобці так похрипли, що не могли й слова вимовити. Чубчик із сорому ледь не звалився з осокора. Присоромлений, осміяний, він повернувся додому.

— Що будемо робити, сину? — запитали батьки.

— Буду слухати вас.

— Хоч і пізно, сину, але добре, що за розум нарешті берешся.   

Аналіз літературної казки «Чубчик» Миколи Магери