ЧИ РОБЛЯТЬ ТАК ДРУЗІ?

— Що? Не вилізу?! Хоч зараз! — Мишко рвучко повер­нувся і рішуче попрямував до пожежної драбини.

— Мишко, не вигадуй! — намагався зупинити його Ігор.— Звісно, вилізеш. Та кому це треба?

    Мишко не звертав на його слова ніякої уваги.

    Будинок, у якому жили Мишко, Толя, Ігор і Женя, був шести­поверховий, старовинний, із вузькими довгастими вікнами і чудернацькими ліпними прикрасами. З подвір’я по глухій стіні тяглася вгору пожежна драбина. Вона складалася з товстих залізних скоб, вбитих у стіну, і здалеку нагадувала велетенського смугастого змія. Перша скоба була досить високо від землі, і дотягтися до неї Мишко не міг.

— Підсади! — крикнув він Толі, що був найвищий за всіх хлопців у дворі.

— А може, не треба? — невпевнено промовив Толя. — Справді, чого лізти? Хай Женька спочатку сама спробує, а тоді буде під'юджувати*.

— Підсади, тобі кажуть, — огризнувся Мишко.

    Толя знизав плечима й підсадив його.

    Мишко схопився за скобу, засовав ногами по стіні, підтягнув­ся і поліз. Діти, затамувавши подих, мовчки дивилися на нього.

    Мишко ліз обережно, повільно. Коли він доліз до тре­тього поверху, нога раптом сковзнула, зірвалася і… Мишко повис на руках.

    Усі завмерли. Женя злякано закричала:

— Мишко, злазь! Я тепер вірю! Не треба, злазь! Я пожар­тувала!

    Але Мишко вже намацав ногами скобу й поліз далі.

    На рівні четвертого поверху він зупинився перепочити. Випадково глянув униз, і по всьому тілу вмить розлилася якась лінива кволість. Мишкові стало так страшно, що він ледь не випустив із рук скобу. Хлопець судорожно зціпив пальці й за­стиг. «Упаду. Зараз упаду…» — подумав із жахом.

    Минула хвилина. Внизу напружено мовчали. У Мишка вже й на думці не було лізти далі… Та хіба можна спуститися? На посміх!.. І страшно відірвати хоч одну руку від скоби…

    «Що робити? Що робити?» — гарячково стукотіло в голові.

    І раптом почувся спокійний, хриплуватий голос:

— Та-ак! І далеко це ви, юначе, зібралися? Ану, зараз же злазь!

     На ґанку стояв Михайло Петрович.

     Толя, Ігор і Женя так і присіли від несподіванки, вони не знали, куди подітися. А Мишко полегшено зітхнув і обереж­но почав спускатися.

    Наближаючись до землі, він уже вдавав, що злазить неохоче.

    Коли сплигнув на землю, ноги в нього підігнулися, і хло­пець присів.

— Ех!.. Пе.. перешкодили… — пробелькотів Мишко. Він був блідий, губи тремтіли.

— І чого це тебе понесло туди? Га? — спитав Михайло Петрович.

    Мишко мовчав. Тоді Женя, бліда і перелякана не менше, ніж Мишко, затинаючись, розповіла, як це сталося. Зайшла мова про хоробрість, Мишко розпалився й почав хвалитися, що він нічого не боїться. А вона взяла і сказала, що він про­сто базікало, а якщо ні, то хай залізе по цій драбині на дах. Вона й не думала, що він справді полізе…

— Хоробрість! — промовив Михайло Петрович. — Яка там хоробрість! Безглуздо ризикувати** — це дурощі, а не хо­робрість!.. Інша справа — коли треба, необхідно, коли від цього залежить, наприклад, чиєсь життя або щось дуже важ­ливе. А так… Ну яка користь з того, якби ти розбився? Яка? І ви теж… розумники! Пустили його! Теж мені друзі!

    Діти пригнічено мовчали.

*Під'юджувати — підбурювати.

**Безглуздо ризикувати — нерозумно ризикувати.

 

Тема: розповідь про неприємну пригоду з драбиною чотирьох друзів – Мишка, Толі, Ігоря і Жені.

Головна думка: «І ви теж… розумники! Пустили його! Теж мені друзі!»

Мета: безглуздо ризикувати — це дурощі, а не хоробрість (до хоробрості треба й розум).

Рід літератури: епос.

Жанр: оповідання.

 

Доведення, що прочитали оповідання

Твір невеликого обсягу про подію (Мишко лізе на драбину) з життя декількох персонажів (Мишко, Толя, Ігор і Женя, Михайло Петрович), що тривала недовго (одного дня).

 

Будова твору

Зачин

«— Що? Не вилізу?! Хоч зараз! — Мишко рвучко повер­нувся і рішуче попрямував до пожежної драбини…»

Основна частина

«Толя знизав плечима й підсадив його…»

Кінцівка

«Діти пригнічено мовчали».

План

1. Мишко прямує до драбини.

2. Толя підсаджує друга.

3. Мишко на третьому поверсі.  

4. Страшно на четвертому поверсі.

5. Появився Михайло Петрович.

6. Мишко полегшено зітхнув.

7. Теж мені друзі.

 

Головний персонаж: Мишко.

Другорядні персонажі: Толя, Ігор і Женя, Михайло Петрович.

Розповідь ведеться від імені автора.

 

ОПОВІДАННЯ МИХАЙЛА ПЕТРОВИЧА (уривок)

— Що! Не вилізу?! Хоч зараз! — Мишко мотнув головою, рвучко повернувся і рішуче попрямував до пожежної драбини.

— Та кинь, Мишко, не вигадуй! — намагався зупинити його Ігор. — Звісно, вилізеш. Та кому це треба…

    Мишко не звертав на його слова жодної уваги.

     Будинок, в якому жили Мишко, Толя, Ігор і Женя, був шестиповерховий, старовинний, з вузькими довгастими вікнами і  чудернацькими ліпними прикрасами. З подвір’я по глухій стіні тяглася вгору пожежна драбина. Вона складалася з товстих залізних скоб, вбитих у стіну, і здалеку нагадувала велетенського смугастого змія.

    Перша скоба була досить високо від землі, і дотягтися до неї Мишко не міг.

— Підсади! — крикнув він Толі, що був найвищий за всіх хлопців у дворі.

— А може, не треба, — непевно промовив Толя. — Справді, чого лізти. Хай Женька спочатку сама спробує, а тоді буде під’юджувати.

— Підсади, тобі кажуть, — огризнувся Мишко.

    Толя знизав плечима й підсадив його.

    Мишко схопився за скобу, засовав ногами по стіні, підтягнувся й поліз. Діти, затамувавши подих, мовчки дивилися на нього.

    Мишко ліз обережно, повільно. Коли він доліз до третього поверху, нога раптом сковзнула, зірвалася і… Мишко повис на руках.

    Всі завмерли. Женя злякано закричала:

— Мишко, злазь! Я тепер вірю! Не треба, злазь! Я пожартувала! Мишко-о!

    Але Мишко вже намацав ногами скобу і поліз далі.

    На рівні четвертого поверху він зупинився перепочити. Випадково глянув униз, і по всьому тілі вмить розлилася якась лінива кволість. Мишкові стало так страшно, що він ледве не випустив з рук скобу. Хлопець судорожно зціпив пальці й застиг. «Упаду. Зараз упаду…» — подумав з жахом.

    Минула хвилина. Внизу напружено мовчали. У Мишка вже й на думці не було лізти далі… Та хіба можна спуститися? На посміх! І страшно відірвати хоч одну руку від скоби, поглянути вниз…

    «Що робити? Що робити?» — гарячково стукотіло в голові.

    І раптом почувся спокійний, хриплуватий голос:

— Та-ак! І далеко це ви, молодий чоловіче, зібралися?.. Ану зараз же злазь! Швидше!..

    На ґанку стояв Михайло Петрович.

    Толя, Ігор і Женя так і присіли від несподіванки. Коли б перед ними з’явився зараз таємничий привид — і то вони так не розгубилися б. Михайло Петрович, кербуд їхнього будинку, був незвичайною людиною. Хоча в обличчі і в усій його постаті не було нічого страшного – діти просто тремтіли перед ним. І вони самі не могли пояснити – чому. Він ніколи не гримав на них, не лаявся, не скаржився батькам, коли вони бешкетували. Але досить йому було з’явитися у дворі – як враз ставало тихо.

     Почнуть хлопці грати в футбол попід самісінькими вікнами — от-от задзвенить розбита шибка. Раптом хтось крикне: «Михайло Петрович!» — і за мить у дворі нікого. Або зчинять галас у парадному. «Михайло Петрович іде!» — і запанує мертва тиша, тільки луна, затихаючи, котиться по сходах…

    Бувають же такі люди – ніби нічого страшного не робить, а бояться його всі страшенно…

    Толя, Ігор і Женя не знали, куди подітися. А Мишко, там, нагорі, почувши голос Михайла Петровича, здригнувся від знайомого малодушного почуття перед цією людиною. І — дивна річ! Це почуття якось вмить витіснило страх перед висотою. Мишко відразу отямився. Він полегшено зітхнув і обережно почав спускатися. Наближаючись до землі, він уже вдавав, що злазить неохоче.

   Коли сплигнув на землю, ноги в нього підігнулися, і хлопець присів…

— Ех!.. Пе…перешкодили… — пробелькотів Мишко. Він був блідий, губи тремтіли.

— І чого це тебе понесло туди? Га? — спокійним трохи глузливим тоном спитав Михайло Петрович. — В’язи скрутити захотілося?

    Мишко мовчав. Тоді Женя, бліда й перелякана не менше ніж Мишко, затинаючись, розповіла, як це сталося. Зайшла мова про хоробрість, Мишко розпаливсь й почав хвастати, що він нічого не боїться, ну, а вона взяла й сказала, що він просто базікало, а

якщо ні, то хай залізе по цій драбині на дах; вона й не думала, ще він справді полізе, а він…

— Хоробрість! Хоробрість! — промовив Михайло Петрович. — Яка там хоробрість! Безглуздо ризикувати — це дурощі, а не хоробрість!.. Інша справа — коли треба, необхідно, коли від цього залежить, наприклад, чиєсь життя або щось дуже важливе. А так… Ну, яка користь з того, якби ти розбився? Яка?.. Га? Ех ти, не знав я, що ти такий… безголовий! А ще тезко! І ви теж… розумники! Пустили його! Теж мені друзі!..

    Діти пригнічено мовчали.

 

Чи можна Толю, Ігоря й Женю назвати справжніми друзями Мишка? Що повинні були зробити справжні друзі?