СИНИЧКА Й ГОРОБЕЦЬ (Петро Панч)

   Скінчилося літо, ночі стали холодні. Ластівки відлетіли у вирій. Зраділи горобці, що тепер легко буде захопити їхні гнізда, тільки їх не вистачало на всіх. Чую, галас, крик: скубтись почали, аж пір'я летить.

   Один горобець був найбільш горластий, дзьобастий, усіх переміг і захопив найкраще гніздо над моїм вікном. Радий, веселий: тепер буде куди сховатись від холоду. А надворі заходила зима.

   Горобець випурхне із гнізда, сяде на гілку, почистить носик об кору, покрутиться — холодно, і назад у гніздо, а воно щільно зліплене, соломою і пір'ячком вистелене, ніякий тобі мороз не страшний. Тільки їсти нічого, горобець і бурчить:

— Скрізь, скрізь, скрізь зима: ні тобі хлібця, ні тобі кашки, навіть мушки нема... Прилетіла синичка. Жовта сорочка, чорна маніжка, наче до театру зібралась, а надворі віхола. Мабуть, синичка задубіла, бо жалісно зацвірінькала. А мені вчувається, що вона просить горобця:

— Пусти погрітись!

Визирнув горобець із гнізда і байдуже відказує:

— Зроби собі так, як я: соломки наноси, пір'ячка постели та й грійся скільки

хочеш. 

— Наче ти носив! Це ж не твоє гніздечко, а ластів'яче.

Горобець тільки пхекнув:

— Ну то поспівай мені, тоді пущу. Тільки щоб тоненько.

А в синички був голосок, витягла вперед голівку й зацвірінькала:

— Я по лісу літаю, по стежці стрибаю. Там десь мушку впіймаю і жучка не минаю. 

    Прислухалась, аж горобець хропе на все гніздо. Заснув! Синичка з гілочки на гілочку — і в гніздо, і аж цвірінькнула на радощах, що так тепло. Це почув горобець і прокинувся.

— Хто тут? — закричав.

— Це я — синичка!

— Мені й без тебе тут тісно, геть, геть!

  І ну бити її крильцями. До того розходився, до того розгнівався, що аж гніздо розвалив. Так і посипалось на сніг, а соломка й пір'ячко за вітром полетіли. Мало й горобець не гепнув на землю. 

    Сів на гілку й мовив:

— Люта зима, а хатки вже нема...

   А синичка тільки цвірінькнула і полетіла.