Власне продовження української народної «Легенди про кобзу»

Колись давно в Україні жила собі дівчина. Звали її Кобза. Не красою славилась, не рукоділлям. А був у дівчини дивний дар. Уміла почути, про що шепочуть трави, чого стогне земля, який біль ховають у собі прадавні могили.

Якось турецький султан прочув про її пісні. Наказав слугам знайти дівчину: «Хочу прославити мою країну». Нарешті турки зустріли дівчину, котра піснею спілкувалась із землею. Побачила Кобза ворогів і кинулася втікати… А вороги вже оточують її… Рідна земля перетворила дівчину на дерев’яний інструмент. Не дісталася ворогам полонянкою… Наступного дня йшов знайомою стежкою старий сліпий козак. Надибав він дивний музичний інструмент. З ним пішов по світу прославляти козаків і рідний край…

На спомин про Кобзу співець назвав інструмент кобзою. А вдячний український народ славить своїх кобзарів.

***

Привели якось дівчину до турецького султана. Дійшли до нього розповіді про її пісні, що на подвиги надихають. Наказав вірно йому служити. Для війська його співати. Знала Кобза про чудодійну силу своєї пісні, тому не погодилась загарбникам допомагати: «Не можу забути мою країну». Та тільки підніс ворог над нею меч, як дівчина зникла. Її чарівний голос полетів у рідний край.

Майстри зі золотими руками почули той дивний звук і зробили музичний інструмент. Кобзою він дотепер зветься. А голос дивовижного інструмента підхопили співці, яких народ кобзарями назвав. Для нащадків через віки славлять рідний край їхні кобзарські пісні.

^{ЛЕГЕНДА ПРО КОБЗУ}

^{Колись давно-давно на Україні, у глухому селі жила собі дівчина. Не красою славилася, не рукоділлям, чи ще якимось умінням, цінним для дівчат. А вміла почути, про що шепочуть трави, про що шелестять дерева, яка туга у зозулиному «ку-ку», чому стогне земля, який біль ховають в собі прадавні могили. А потім все те перекладала в пісні. І линули вони по Україні , і співали їх усі – кожному вони промовляли до серця. Знали про те диво і за межами України. Прочув і султан турецький про те і вирішив викрасти дівчину — хай про мене співає, хай мою країну славлять її пісні.}

^{Темної ночі невеликий загін яничар прокрався в село, схопили дівчину і повезли в чужий край.}

^{Привели до султана, він наказав заспівати. Та дівчина скрушно похитала головою і промовила:}

^{— Навіть в золотій клітці пташка не співає, до душі чужа земля не промовляє…}

^{Тоді розгніваний володар наказав кинути дівчину до в’язниці і тримати там доти, доки вона не згодиться співати. А до султана, прочувши про дивну невільницю, поз’їжджалися гості. Той наказав привести дівчину – лютував, кричав, змушував співати, але з вуст дівочих не злинув жоден звук.}

^{Тоді в люті він прошипів по-зміїному:}

^{— Я накажу катові замучити тебе!}

^{Хвильку повагавшись, дівчина згодилась. Хотіли переодягти її в пишне вбрання, та вона відмовилась, що тоді зовсім не буде співати. Так у рідній вишиваночці, перев’язала голову стрічкою, обсмикала спідничку і пішла до зали. Слуга, що вів її, нашіптував:}

^{— Хто тебе, красуне, чув там, на Україні? А тут весь світ про тебе знатиме, слава ляже тобі до ніг!}

^{Та дівчина презирливо зміряла улесника очима і нічого не сказала.}

^{Коли залунала пісня – всі закам’яніли: пісня проклинала неволю, кликала на поміч рідну землю, кляла поневолювачів і їх володаря, виливала тугу за рідним краєм, єдиним у світі, любим і прекрасним… Та ледь розтали останні звуки пісні, побілілий від люті володар наказав замурувати дівчину навіки у в’язниці. І хоч зворушені гості благали володаря відпустити співачку на волю, та він залишився глухим.}

^{Кожен, хто слухав ту пісню, поніс у душі образ нескореної співачки і гірку муку її долі.}

^{А пісня вільним птахом полинула в рідний край. Почули її краяни, зажурилися, що дівчина у неволі. Почув про те і її суджений, зібрався йти визволяти, а його побратими, вирішили йти з ним:}

^{— Це не тільки твоя дівчина в неволі — це наша українська пісня поневолена…}

^{Довга і тяжка дорога була. Один за одним гинули побратими. До в’язниці, де була мила, дійшов тільки сам один. І тут його схопила сторожа. Розпука охопила хлопця, відчай стис серце, і сам собою виплеснувся спів. Тужна і благальна була пісня, і сторожа, мов заворожена, відчинила в’язницю і випустила дівчину.}

^{Мов пара переляканих голуб’ят, кинулися козак з дівчиною геть від страшного місця.}

^{А вартові довго стояли, мов отетеріли. А коли отямились, то перелякались вчиненого. Доповіли султану, він затупотів ногами, вимагаючи негайно догнати втікачів.}

^{А закохані чимдуж поспішали подалі від чужої землі. Та ось почули, за ними женуться, захвилювалися. Тоді й мовила дівчина до свого судженого:}

^{— Прощавай, коханий. Мене зараз не стане… Та ти завжди будеш чути мій голос, співатимеш мої пісні. Кріпись, козаче, тяжка мука випаде зараз на твою долю…}

^{Пригорнулася до свого милого… Так і захопили їх переслідувачі. Та лиш доторкнулися до дівчини, як вона зникла, а на землю, жалібно зойкнувши струнами, упала ще ніким небачена річ. Отетеріли чужинецькі вояки. А тоді в нападі люті кинулися до козака, люто скатували його і наостанок викололи очі. Так і лишили непритомного серед безлюдного чужого степу.}

^{Зранений, змучений, осліплений козак довго лежав нерухомо. Ніби з небуття до його свідомості долинув дивний передзвін струн. Навпомацки поліз на звук, знайшов, пригорнув до грудей, доторкнув струн. І заговорили вони до козака, озвалися голосом коханої, ніжно бриніли, жаліючи його, тужачи за коханням. Кликали вставати, іти в рідну землю. Пригорнув хлопець Кобзу (бо так звали дівчину – те слово у давнину означало: скарбниця), обливаючи її кривавими слізьми, ніжно пестячи чутливі струни. Поволеньки встав, і долаючи нелюдські муки, попростував до рідного краю.}

^{Відтоді і почали називатися українські співці кобзарями. Співають вони про рідну землю, про її болі-смутки, радощі, долю-недолю. І чують голос її, матінки-землі рідної, про все це струни – дзвоном, а кобзарі – словом, співом.}

Розповідь про народних співців — кобзарів

Чому Тараса Шевченка називають Кобзарем українського народу?

Опис ілюстрації Василя Касіяна «Кобзар»