Тема: розповідь про сестру та її братів-сіроманців.

Головна думка: «люба матусю, піду я шукати своїх братів, може, якось вдасться їх знову людьми зробити».

Мета: заклик не діяти спересердя, не йти на поводу у досади.

Рід літератури: епос.

Жанр: казка.

Вид казки: чарівна.

Ознаки казки

Чарівні перетворення: люди стають тваринами, і навпаки.

Слова-повтори: «ближче й ближче»,

Магічні числа: у вдови дев'ятеро синів, у сестри три сини.

Трикратні дії: тричі народжує синів, тричі вершники просять говорити.  

Добро перемогло зло: сестра врятувала братів і добре зажила, брати перестали бути вовками.

Будова твору

План

1. Дев’ятеро синів і десята дочка.

2. Сини стають вовками.

3. Сестра йде шукати братів.

4. Зустріч з бабусею та сіроманцями.

5. Порятунок – дев’ять років мовчання.

6. Царевич одружується з дівчиною.

7. Підступний вчинок матері-цариці.

8. Брати рятують сестру.

9. Усі щасливі.  

Головний персонаж: сестра.

Другорядні персонажі: мати-удова, брати, бабуся, царевич, цариця.

Розповідь ведеться від імені автора.

Позитивні персонажі: сестра, брати, бабуся, царевич.

Негативні персонажі: цариця, мати-удова.   

Казка вчить не діяти спересердя, не бажати зла іншому, не бути байдужим, уміти пробачати.

Казка засуджує несправедливість, злі вчинки.

ДЕВ'ЯТЬ БРАТІВ-СІРОМАНЦІВ

    Мала одна вдова дев'ятеро синів і десяту дочку. У вдовиній хаті часто навіть хліба бракувало. Усе, що заробить на селі, віддасть дітям, і вони з'їдять. Трапля­лося часом, що доки вона нагодує мале в колисці, то їй самій уже нічого не залишалося. Так раз було, другий, нарешті матір узяла досада, і вона каже спересердя:

— Ох діти, чого ви завжди такі голодні, що й не на­годуєш вас! Бодай ви вже вовками стали та в лісі жили.

     Не встигла вона ці слова вимовити, як сини її раптом втратили людську подобу — у них повиростали вов­чі пащі, шпичасті вуха, довгі хвости — і всі дев'ятеро майнули до лісу.

     Коли їхня сестра, яка тоді в колисці лежала, виросла й пішла в село, то люди їй почали розповідати:

— У твоєї матері було дев'ятеро синів, але вона закляла їх, і всі вони поробилися вовками та й побігли до лісу, тільки ти залишилася.

    Прийшла дочка додому та й питає матір:

— Це правда, мамо, що люди кажуть?

— Правда, доню.

    Каже тоді дочка:

— Люба матусю, піду я шукати своїх братів, може, якось вдасться їх знову людьми зробити.

А мати їй:

— Не йди від мене, дитино моя; дев'ятеро синів я вже втратила, ще й ти мене покинути хочеш.

    Але дівчина, якій було вже п'ятнадцять років, пішла все-таки шукати своїх братів. Довго йшла вона спо­чатку полем, а потім лісом і надибала хатку, в якій жила самотня бабуся.

— Бабусю, люба, — попросила дівчина, — можна, я у вас заночую?

— Радо прийняла б я тебе, онученько, та не смію: до мене щовечора приходять на ночівлю дев'ятеро вовків-сіроманців, вони тебе можуть з'їсти. Але розкажи мені, яке лихо загнало тебе в оці нетрі.

    І дівчина все розповіла.

    Вислухала її бабуся, та й каже:

— Гаразд, залишайся на ніч у мене, але лізь на го­рище спати, там тебе вовки не з'їдять.

    Увечері, як смеркалося, прибігли дев'ятеро вовків-сіроманців до бабусі.

    Досі вони ніколи не скидали із себе вовчої шкури.

    А цього вечора кожен, як тільки ввійде до хати, так і шкуру вовчу знімає із себе. І такі гарні парубки поста­вали! Бабуся подала їм вечеряти та й каже:

— Синочки мої любі, відколи ви до мене прийшли, ані разу я вас не питала: звідки ви, хто у вас є і що сталося з вами. А от сьогодні мені сон приснився, — хитрує бабуся, — що у вас є мати, удовиця убога, яка мала вас, дев'ятеро синів, і десяту дочку. Цій дочці за­раз п'ятнадцять років, і вона подалася у важку дорогу, шукає вас, щоб урятувати, щоб ви знову людьми стали. Чи хотіли б ви свою сестричку побачити?

— Хотіли б, аякже! — в один голос загукали брати. Тут бабуся привела до них ту дівчину.    Як побачили брати свою рідну сестричку, то так зраділи, що аж за­плакали. А вона все допитувалася, що треба зробити, аби вони не були більше вовками. Брати її відраджу­ють:

— Кинь, сестро, й думати про те, щоб нас рятувати, бо то мука велика й довга.

    Але вона й слухати того не хоче.

— Я, — каже, — довіку б терпіла найлютішу муку, аби тільки ви знову людьми стали.

    Тоді брати й розповіли їй:

— То, сестро, треба цілих дев'ять років мовчати й ані словечком ні до кого не обізватися.   Ще сьогодні востаннє до нас промовиш і після того, хоч би там що сталося, ні слова не вимовиш.

    Сестра погодилася. Прийшла додому і щодня сама під лісом пасла худобу. І росла. Та такою красунею виросла, що хто не проходив, хто не проїжджав, той задивлявся на її вроду. А то якось царевич полював дичину в лісі й побачив її — та завмер на місці, очей відірвати не міг.

— Дівчино, — ледве вимовив він, — чи ти підеш за мене заміж? Я царевич.

    Вона тільки головою кивнула й ані слова не каже. Це трохи засмутило царевича, але він все одно одру­жився з дівчиною, бо така вона мила та люба була, що жити без неї не міг. Привів дружину до себе в палац, а цариця, мати його, й дивитися на неї не хоче.

— Любий сину, — торочить царевичеві мати, — хіба тобі царівен чи королівен бракує, чи нема серед них красунь? Ні, треба було німу привести, такого сорому нам наробити.

     Але не слухав її царевич, любить свою дружину та за­ступається за неї. І ось настав час іти йому до війська. Осідлав він коня й поїхав. Залишилася дружина сама. І народилася в неї дитина. А свекруха взяла ту дити­ну й за ворота викинула, а натомість щеня поклала.  Дитину схопив білий вовк і поніс до лісу. Коли син приїхав у відпустку додому, мати відразу йому й каже:

— А бачиш, мало того, що сама німа, а то ще й дити­на в неї не як у людей. Навіщо вона тобі така здалася?

     Не послухав її царевич. Проте недовго він залишав­ся вдома, бо треба було йому ще служити у війську. І коли в дружини народилося друге дитятко, свекру­ха так само викинула його за ворота, а замість нього підклала щеня. Коли син через рік завітав додому, мати знову до нього:

— І навіщо вона тобі така здалася?

    Царевич і слухати не хоче. Правда, недовго і цьо­го разу він залишався вдома — треба було йому їхати назад до війська. І знову сталося те саме: коли наро­дилася третя дитина, свекруха викинула її й підклала щеня.

    Дитину знов схопив білий вовк і поніс до лісу.

    Відслужив царевич у війську й повернувся додому вже назовсім. Сумує тільки, що дітей нема. Тут ще й мати-цариця всіляко свою невістку гудить, обмовляє. І розрадити душу в розмові з дружиною не може ца­ревич — мовчить дружина. Охопив його сум, і махнув він на все рукою: мовляв, робіть собі що знаєте.

     І повели царевичеву дружину на страту. У неї сльози котяться з очей, а вона ані слова не мовить, усе про своїх братів-сіроманців думає.

     Уже близько до шибениці підходить, аж бачить: удалині хмарка куряви знялася й дедалі більшає — то мчить вершник на білому коні. За ним другий, третій… Дев'ять вершників летять. Уже й чути, як один гукає здалеку:

— Постривайте!

    Кати поставали, чекають. А вершники мчать, усе ближче й ближче. У трьох малі діти на руках. Нарешті перший домчав і вигукнув:

— Сестро, ось твоя дитина! Тепер говори! Дев'ять років минуло сьогодні. Говори, не бійся.

    І віддав дитину.

    А вона мовчить.

    Під'їхав другий, гукає:

— Говори, сестро, — і простягає їй другу дитину, — сьогодні дев'ять років минуло, ти нас врятувала, говори!

    Третій гукає:

— Сестро, говори! — і віддав їй третю дитину.

    Вона ані слова, усе боїться, щоб чогось із братами поганого не сталося. А брати один за одним під'їжджають і просять її, щоб вона усе розповіла царевичу.

    Тільки тоді пригорнула вона дітей до себе й обізва­лася.

— Чоловіче мій любий, це — наші сини, яких свекру­ха надвір викинула, а вовки, брати мої, до лісу забра­ли, вигодували там і привезли мені.

     Царевич, почувши таке, зрадів незмірно, обняв дружину, синів маленьких на руки взяв. А матері звелів передати, що більше не хоче разом із нею жити.

     Збудував собі палац та, може, й досі живе там зі своєю дружиною й синами. А дев'ятеро братів по­далися до своєї матері, щоб і їй була на старість поміч.

Чому вовків важко приручити