Тема: розповідь про те, як у Максима появився домашній улюбленець Рекс.

Головна думка: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили».

Мета: домашній улюбленець – це не іграшка, а великий обов'язок.

Рід літератури: епос.

Жанр: оповідання.

Доведення, що прочитали оповідання

Твір невеликого обсягу (три сторінки) про події (хлопчик здружився з паном Максимом, той залишає йому свого улюбленця) з життя декількох персонажів (Лука та його батько, пан Максим), що триває декілька днів.

Будова твору

План

1. Лука забув ключі.

2. Запрошення у гості. 

3. У квартирі пана Максима.

4. Сусід засмучений.

5. Великий обов’язок.

6. Татова умова.

7. Лука доглядає Рекса.

8. Добре з новим господарем.

Головний персонаж: хлопчик Лука.

Другорядні персонажі: пан Максим, батько хлопчика.

Розповідь ведеться від імені автора.

Цитатна характеристика хлопчика Луки

Цитатна характеристика пана Миколи

Вигадали продовження оповідання

     І кожного дня Лука наполегливо переконував батьків, що він добрий господар для Рекса. Зранку встигав вигуляти собаку, а потім біг до школи. Вчасно годував. З татом водили Рекса на огляд до ветеринара. За турботу домашній улюбленець відповідав прихильністю, був надійним охоронцем на вулиці.

    І одного дня до Луки зателефонував пан Максим. Йому було цікаво дізнатися про хлопчика і собаку. Тоді тато запропонував зробити світлини і переслати сусідові на електронну пошту.

    З того часу Лука спілкувався з паном Максимом у месенджері. Сусід цікаво розказував про Канаду, давав цінні вказівки, як дресирувати собаку. Натомість хлопчик ділився чудовими світлинами Рекса.

    Адже за тих, кого приручили, не можемо не відповідати.

^{ЯКЩО КОГОСЬ ПРИРУЧИВ…}

    ^{Лука закляклими руками нишпорить у наплічнику, намага­ючись намацати ключі від вхідних дверей. Надворі набридлива холодна мжичка. У таку погоду хочеться чимскоріш забігти до теплої хати, вмоститися на канапі перед телевізором із горнятком гарячого чаю. А ще не завадять улюблені рогалики з трояндовим варенням… Від тих теплих думок Луці стає ще холодніше, а ключі ніяк не знаходяться. Нарешті хлопчик усвідомлює: я забув їх у роздягальні басейну. Батьки з роботи ще не скоро прийдуть… Ех, ну чому зараз не літо?!}

^{— Луко, ти чого дрижаки ловиш? Ану хутко додому… — раптом почувся знайомий голос за спиною. То пан Максим повернувся з прогулянки зі своїм Рексом.}

^{— Та… ключі на тренуванні забув… — бурчить Лука. Йому дуже соромно перед сусідом, бо всі знають, як той любить порядок. Він давно живе сам. Його син мешкає в Канаді і з батьком бачиться нечасто.}

^{— Прикро, але то не катастрофа. Запрошую тебе в гості, — пан Максим усміхається і вже не здається Луці таким суворим, та все ж хлопчик ніяковіє:}

^{— Незручно якось…}

^{— Незручно зубами цокотіти, а робити людям приємність — дуже зручно. У мене, до речі, гостей давно не було…}

    ^{У квартирі пана Максима — затишно і цікаво. На стінах — географічні карти, у кутку на високій ніжці — велетенський глобус. Ще один, менший, — на шафі. А на стелажах — книжки, книжки, книжки…}

^{— Я геологом працював, — пояснив пан Максим, — наїздився чимало. Он на карті позначено місця, де мені вдалося побувати.}

^{— А що це за карта з іконами? — поцікавився Лука.}

^{— То ми з родиною мандрували по святих місцях України і з кожної прощі привозили образочок… Дивлюся на них і прига­дую ті щасливі миті, коли ми були разом… — пан Максим смутніє, але одразу його обличчя знову осяює усмішка: — Чого це я про сумне! Пригощайся, будь ласка, — і підсунув до Луки тарілочку з печивом.}

    ^{Відтоді хлопець частенько забігав до сусіда. Виявилося, що пан Максим — чудовий оповідач. Він таке може розповісти, що в жод­ній книжці не прочитаєш.}

    ^{Та якось хлопець застав сусіда дуже засмученим.}

^{— Із сином щойно розмовляв, — пояснив пан Максим, — напо­лягає, щоб я приїхав до них. Надовго… А може, й назовсім…}

^{— То це ж чудово! — Лука не розумів причини смутку. — Це ж суперово, коли всі разом: ви, син, онуки…}

    ^{Рекс жалібно заскавулів і ліг, поклавши мордочку на лапи.}

^{— Ото мудрагелик, все розуміє, — пан Максим лагідно почухав пса за вухом. — Не можу я його зрадити. Пам'ятаєш, що сказав лис Маленькому Принцу: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». А я його цуценям підібрав, ледве виходив.}

    ^{Лука зітхнув — він давно мріяв про песика, та батьки були невблаганні: «Це тобі не іграшка, а великий обов'язок!». Але він уже достатньо дорослий, аби впоратися з таким обов'язком. Саме так Лука й сказав увечері батькам.}

^{— Тоді мусиш нас у цьому переконати, поставив умову тато. — Ми з мамою пого­джуємося на експеримент.}

    ^{Наступного ранку будильник задзвенів на годину раніше, ніж зазвичай. На вулиці десь сіріло. Страшенно не хотілося покида­ти теплого ліжка, але Лука був налаштова­ний рішуче.}

     ^{За кілька хвилин він уже тиснув на кнопку дзвінка сусідньої квартири, а зго­дом із Рексом пірнув у туманну мряку.}

    ^{Той непривітний ранок став свідком початку нової історії дружби. З'ясувалося, що з песиком клопоту справді чимало. Не лише вигуляти, а й вчасно нагодувати, відвести до ветеринара, дресирувати врешті-решт. Окрім того, ніхто не відміняв домашні завдання, тренування в секції з плавання. Але Лука впорався, сам дивувався, як йому вдається скрізь встигати. А найбільшою нагородою для нього була прихильність Рекса.}

    ^{І от настав день, коли вони проводжали пана Максима в аеро­порт. Той на прощання приголубив улюбленця і сказав:}

^{— Я впевнений, друже, тобі буде добре з новим господарем.}

   ^{Рекс лизнув пана Максима в носа і тихенько вискнув у відпо­відь: не хвилюйтеся, мовляв, тепер я справді не пропаду.}

Текст-розповідь про Рябка за малюнком

Оповідання «Справжній друг»

Чому ж песик образився на мене? Есе

Тварини - помічники людини