На ілюстрації до вірша бачимо незвичайну квітку.

    На передньому плані «конвалія біла», яку «понесли … у високу залу». У квітки-дівчини «головка … схилилась». Вона невесела й зажурена, її душа кричить: «Прощай, гаю милий! І ти, дубе мій високий, друже мій єдиний!». 

    На задньому плані «веселая музиченька грає». Проте квіточка не «в веселому вальсі закрутилась». «Конвалії та музика бідне серце крає».     

    Ніжні біло-зелені барви несуть смуток «про квіточку зів'ялу». Картина увиразнює крик душі юної поетеси. Глядачу хочеться надіятися що більше ніхто не зірве жодну квітку, щоб кинути її «додолу».

Аналіз вірша Лесі Українки «Конвалія»