СТЕП
Степ весною — наче килим, сонце кидає нитки,
вишиває візерунки, то розводи, то квітки.
Зеленіє степ весною, з кожним днем пишніш стає,
то обсиплеться росою, то враз пахощі поллє.
Степ у літі — наче море, розіслався навкруги,
хто його обійме зором, хто угледить береги?!
Ось подув південний вітер, захиталось море трав.
Справді, гляньте: степ широкий буйним сизим морем став!
Мов пустеля неоглядна, степ пожовклий восени.
Мов пісок, рудіють трави, не шумлять уже вони.
Не почуєте вже співу голосних дзвінких пташок,
не побачите ніде вже ні розводів, ні квіток.
Степ зимою — мов перина, біла, рівна і м'яка.
Спить на ній зима холодна — баба люта і лиха.
Мертвий сон старої баби злі морози стережуть,
доки їх вітри південні у яри не заметуть.
Тема: оспівування по-своєму неповторної кожної пори року краси степу.
Головна думка: уславлення краси степової частини України.
Художні засоби.
Епітети: степ широкий, буйним сизим морем, пустеля неоглядна, степ пожовклий, голосних дзвінких пташок, перина біла, рівна і м'яка, баба люта і лиха, мертвий сон, злі морози.
Уособлення: сонце кидає нитки, вишиває візерунки; зеленіє степ, … пишніш стає, обсиплеться росою, пахощі поллє, розіслався навкруги, вітри не заметуть.
Метафора: «обійме зором», «захиталось море трав», «степ … морем став», «рудіють трави», «зима холодна — баба люта і лиха», «мертвий сон … баби … морози стережуть».
Порівняння: «Степ весною — наче килим», «Степ у літі — наче море», «Мов пустеля неоглядна, степ», «Степ зимою — мов перина», «мов пісок, … трави».
Риторичний оклик: «Справді, гляньте: степ широкий буйним сизим морем став!».
Риторичне запитання: «Степ у літі — наче море, розіслався навкруги, хто його обійме зором, хто угледить береги?!».
Повтори (рефрен): «Степ …».
Повтори (анафора, єдинопочаток): «то …», «хто …», «мов …», «не …».
Кількість строф: вісім.
Рими: нитки – квітки, стає – поллє, навкруги – береги, трав – став, восени – вони, пташок – квіток, м'яка – лиха, стережуть – заметуть.
Чому степ виглядає по-різному: наче килим, море, пустеля, перина.