Тема твору: зображення життєвого шляху Великого Кобзаря.

Ідея твору: уславлення сили духу, заклик навчитися долати труднощі на життєвій дорозі.

Мета твору: на нелегкому життєвому шляху вибери вірну стежину.

 

Твір називається «Широкий шлях», перша частина - «В бур'янах». Твір мав мати 5 частин, проте автор встиг написати тільки першу частину, яка вийшла в світ уже після смерті автора  – в 1938 році. 

 

Короткий виклад твору.

І.

    «Життя нашого поета таке дивне, …можна було б сказати, що це легенда, коли б усе те діялось не перед нашими очима…

     В… далекій стороні був колись веселий край, розкішний і багатий, заворожений злими людьми, зневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга — царська. Україна — розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі...

    Одна з найсмутніших сторінок у цій поемі належить невиданому у всі часи по всьому світі її огненному поетові».

   Село Моринці на Звенигородщині. У 1814 році 9 березня за новим стилем у хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, «народилась нова панові кріпацька душа, а Україні — її великий співець Тарас Шевченко...» 

    Повитуха сказала про долю новонародженого: «А побачила я — сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством — мужик, стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я, кажу, так і обімліла і дивитись далі побоялась... Так бач, що виходить, виросте твій син неабияка людина — буде змагатись з панами та з царями... А за що — сама догадайся. Кажуть же, що народиться такий, що волю в панів одніме... Хто знає — може, це й він».

II.

     Минув рік. Батьки цілий день гнуть спину на панщині, а малого Тараса старша сестра Катря «сповивала, колихала, пісень співала, запихала дитячий плач куклою, по кутку носилася з ним, як із цяцькою». Будучи ще сама дитиною, посадить малого на вигоні в ромашках, пальчиком посварить, щоб сидів на місці, і побігла до подружок бавитися у квача. Радіє сонцю дитина, тягне до нього ручки… А на вигоні пасеться худоба, тоді це для хлопця велике лихо. Бувало забреде порося, хрюкає, наближається. Поплаче Тарас, а потім нахмурить брови, ромашкою відганяє тварину. «Лукава тварина не виносить …розумних очей, злякано обходить, починає щипати моріжок, мов і не вона. Минає час, знову западає зневір'я в дитяче серце — починає плакати, знову набирається сміливості свиня, чапає до хлопця… 

   Як з поля показалась череда» Катря згадала про братика, прибігла, бере на ручки, обнімає, цілує. Не перший раз картає себе, що більше ніколи-ніколи не залишатиме його на самоті. Шматок пожованого житнього хліба «дитина із звірячою жадобою починає…жувати, ссати, тіпати, щось мимрячи невиразне, погрожуючи комусь головою. Катря пильно, допитливо дивиться дитині в вічі — вона одна розуміє її мову...»

ІІІ.

    «Минає …п'ять років. Тільки зіп'явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки — на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш — скрізь тобі шляхи одкриті… А бур'яни несходимі! …І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде із бур'янів на поле, як Кармелюк із лісу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. І здається малому, що там — край світу. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту...

А надворі й темніє...»

    Бідувала велика родина у маленькій хатині край села, напевно, найгіршій серед усіх.  Взимку та восени вона була похожа на примару: «кривобока, стара, стіни повигинались, солома на покрівлі потемніла, потрухла, мохом узялася, почорнів од диму вивід од вітру порозлазилась, дірки світять голими латами». А весною, коли  зацвіте садок за хатою, рясна яблуня коло хати, півники та барвінок під вікнами, «і хата, як хата —суму мов не було того...»

    Одного разу пізно сідали до вечері, бо Тараса ще не було вдома. «Пройшли останні за плугами плугатарі, гурти дівчат із сапами. Осів тихий, зоряний вечір…Зарипіли десь вози...В селі бігли з дворів назустріч чумакам дівчата, діти, поважні діди з палицями». Усі кричали: «Чумаки! Чумаки!». На одному возі щаслива Катря вгледіла Тараса. Він розказав, що помилково йшов у Моринці, а чумаки підказали йому де Кирилівка і по дорозі підвезли додому. 

    Сусіди на призьбі повели розмову. Мати дослухається до розповіді Тараса і мовить: «Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує: старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що ходив він туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч, як корова в хлів. Розповіда, ніби справді сам теє бачив. Ой Тарасе, що з тебе буде?». Сусід промовив: «Всі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде».

V.

    На свята Тарас біг до діда. Старий розказував сусідам про Коліївщину, Залізняка та Ґонту, гайдамаків. Усі «слухали,.. німіли од жаху, чуб здіймався вгору». Малий Тарас теж не спав на припічку, прислухався. Дід не забороняв, казав: «Хай слухає, виросте — своїм розкаже дітям та онукам».

А вночі малий не міг заснути, все ввижалося йому, що горять панські будівлі. А вдень робив з лозини шаблю, стебла соняшника – рушницю, щоб «в бур'яні закипіла війна — тихий відгук далекої гайдамаччини».

* * *

Кирилівка — співуче село на Звенигородщині, як увесь цей край. Батько, котрий сам чумакував, часто співав про чумака, що занедужав у дорозі; тітка — про сербина, що намовив дівку отруїти брата та не оженився на ній після цього. Ввечері «по селу лине пісня про Марусю, що з-за моря зілля бажала,… про козаків. Ранком …вибираючи коноплі, бабуся шамкає беззубим ротом баладу про лиху свекруху, що закляла невістку, і та стала тополею… Там чабан на горі про своє бурлацьке життя вигукує на весь степ… А почнуть грати в селі весілля — ціле море пісень. Сумних і веселих, до танку — всяких...».

Тарас ще не говорив добре, а вже «підспівував старшим, а було йому років вісім-дев'ять — з дівчатами на колодках витягував, якої не почнуть. А часом коло воріт заведуть з Катрею, — обоє голосні — луна на все село іде...»

* * *

    А восени у дяковій школі учні вчать граматику. Тарас серед них. Навчання грамоти було непростим та незрозумілим: щоб прочитати слово баба, учень називав по черзі букви: буки — аз — буки — аз, тому розуміли не всі, що це слово баба. Дяк думав, що учні не хочуть учитися, тому й карав їх різками.

    Одного разу, прибираючи дякову «світлицю», Тарас набачив у дяка грубий зшиток синього паперу, де дяк вписував псалми, щедрівки, пісні, вірші... «З нього школяру здаля одкривалась таємниця, як творяться на світі книжки. До жаги забажалось школяреві зробити самому таку книжечку, обмалювати візерунками і вписувать в неї ті пісні та вірші, що йому припали до вподоби. Це був перший прихований потяг до словесної творчості…непереможний, жагучий...».

    У цей час хлопець зазнав перше горе — померла від важкого життя мати. Батько одружився вдруге на вдові з дітьми. Почалися непорозуміння, бійки між зведеними дітьми, сварки між дорослими за своїх дітей. «Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але ось застудився він у дорозі, помер слідом за матір'ю — сиротам не стало життя в своїй хаті. Найбільше перепадало Тарасові, як найстаршому, до того упертому, правдивому і гарячому, перепадало найбільше».

    Тарас хотів учитися і пішов «прохатися разом і за школяра, і за діда-сторожа, який мав слугувати і школярам, і їх учителеві – дякові. Почалося не життя Тарасові, а мука. Завжди голодний, у немитій сорочці, в драній довгій батьковій свиті, босий і простоволосий зимою і літом...». Дяк був п'яничкою, тому не стільки навчав, як «ганяв з мішком жебрачити, …посилав красти огірки в городах, яблука в садах, а то й курку десь у глухому кутку, а за невдачу серце зривав завжди на наймиті... Хлопець усе терпів, зціплюючи зуби…». Бо у школі він міг почитати хоч якусь дякову книжку, між розмов почути і щось цікаве для себе. 

* * *

     Рипнули двері і, сторожко озирнувшись навкруги, хлопець швиденько побіг протоптаною стежкою в бур'яни, «..підмостив трави, сів на колодці і почав розгортати свій зшиточок. В зшитку, розмережані й розфарбовані візерунками, були списані пісні, щедрівки, псалми, що їх бачив він у синьому зшиткові у свого учителя й хазяїна — дяка. Нова пісня, що почув він у яру од дівчини, незабаром була вже написана і обмальована. Тепер непереможно хотілось йому співати цієї пісні. Тут, наодинці, щоб ніхто не бачив його і не чув, стиха, щоб, крім його самого, не було чути, він завів виспіваним, гнучким бархатовим дискантом».

    На Звенигородщині серед людей завжди було багато малярів. «Діти завжди люблять малювати чим попало і на чому попало, а по тих селах надто: скрізь по селу ворота вимальовані крейдою, а білі стіни — углиною. Малював, бувши малим, і Шевченко: хати, церкви, дерева».

     Одного разу послав дяк Тараса до дяка-маляра в Лисянку, щоб позичити цимбали і прохати на іменини. Дяк-маляр був за роботою: малював якось святого. «Шевченко не йшов додому, став дивитись. І коли на мертвій дошці з-під пензля маляра виглянули людські очі, мов із туману, почало виявлятись живе обличчя, в хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. Він вперше одчув ідею творчості».

VI.

   Пішов Тарас до кирилівського дяка-маляра вчитись малювати. Та дяк не вчив, а «повернув хлопця на наймита: велів йому дрова рубати, носити воду, дітей глядіти. Тарас не знав, що в усіх ремісників так велося, що учень мусив років два-три одробити йому за хатнього наймита, а тоді вже хазяїн почне вчити його свого ремества».

    Тарас пішов до маляра у Тарасівку. Та й тут його спіткала невдача. Славний маляр  не тільки відмовився вчити Тараса, а й обізвав його ледащим та безталанним. 

    Хоч боляче приголомшили почуті слова хлопця, вирішив піти ще до хлипнівського маляра. Він подивився на малюнки і зрозумів, що Тарас дуже здібний та обдарований. Через два тижні проби, маляр з радістю погодився навчати його і сказав: «Сам ти кріпацький син, хлопець уже чималий. Щоб не було часом од панів нарікання, що я, не спитавши, беру в науку до себе їхніх кріпаків, сходи ти спершу про всякий случай у Вільшану до управителя, хай дасть записку на дозвіл».

   У панській конторі хлопця знову чекало розчарування. Управитель пана промовив: «Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба…Оддамо тебе в кухню до кухаря…Забув, що кріпак».

     «Раптом одчув Тарас, що він — зв'язаний, і не зараз, а давно вже. Спробував борсатись — аж на ньому залізні ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумні розмови про панщину, про різки, про те, як на собак людей міняють, в карти програють. Розмови не дуже вражали хлопця — хотілось радощів, і він одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли вони на нього всією страшною своєю вагою. Раб... невільник, довічний попихач….Пригадалось малярство, мрії, і з нутра стала підійматись якась могуча, міцна сила, що прагне боротьби... та гаряча і таємна, невиразна надія, що з нього щось вийде... мусить вийти... Важко жити, а як же хочеться жить...»

 

Образ Тараса Шевченка

Портретна характеристика За перелазом біліла сорочка і блищали сині Тарасові очі. Без шапки, босий. Лице взялось смагою — темне, як головешка, а на тій головешці білий чуб, як льон
Енергійний, моторний І маленьке замахає до сонця ручками, засміється, загуцає. Вхопиш за плечі, щоб придержати, так де там: випорсне з рук та на сонце, як линок у воду.
Винахідливий, тямущий І малий одразу замовкає, брівки нахмурились, в очицях мов сонячні іскри заграли, засвітився гордий бляск людини, ромашкою б'є тварину по пискові: «Чу-чу, свиня!»
Вміє фантазувати, здатний бачити, мрійник дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. І здається малому, що там — край світу. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту...
Відважний, має витримку Минає час, знову западає зневір'я в дитяче серце — починає плакати, знову набирається сміливості свиня, чапає до хлопця. Знову змовкає плач: «Чу-чу, свиня!»
Допитливий

Каже, що ходив він туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч, як корова в хлів.

Діду Іване, а розкажіть про Коліївщину!

Мамо, а де тепер живуть гайдамаки?

Цікавий Хоч послухаю п'яних дяків розмову, між базіканням часом почуєш і щось цікаве од них
Емоційний, схвильований Наслухався, що старі говорять, а тоді щось йому увижається, не спить!
Співучий, має гарний слух та голос Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас уже підспівував старшим, а було йому років вісім-дев'ять — з дівчатами на колодках витягував, якої не почнуть…заведуть з Катрею, — обоє голосні — луна на все село іде...
Прагне до знань

Нудна була наука в тодішніх школах, нудна і тяжка, учили з-під різок, по церковних книжках, старим, довгим способом: буки-аз-ба….Проте малий Шевченко брався і до цієї науки охоче.

Хоч дякову якусь книжку почитаю

Потяг до словесної  творчості

В зшитку, розмережані й розфарбовані візерунками, були списані пісні, щедрівки, псалми, що їх бачив він у синьому зшиткові у свого учителя й хазяїна — дяка.

Нова пісня, що почув він у яру од дівчини, незабаром була вже написана і обмальована.

Засмучений горем, перші випробування

Перше горе, що отруїло хлопцеве серце, — злидні та праця матір поклали в домовину.

Так-сяк жилось, поки живий був батько.

Упертий, правдивий, гарячий Найбільше перепадало Тарасові, як найстаршому, до того упертому, правдивому і гарячому, перепадало найбільше.
Бідування, злиденне життя

Почалося не життя Тарасові, а мука. Завжди голодний, у немитій сорочці, в драній довгій батьковій свиті. Босий і простоволосий зимою і літом...

Дяк…ганяв учня …жебрачити,...посилав красти огірки в городах, яблука в садах, а то й курку десь у глухому кутку, а за невдачу серце зривав завжди на наймиті.

Терпеливий

Дня того не було, щоб не давав чубровки або ляща. Терпів усе хлопець, зціплюючи зуби… Здушить у собі сльози

Ні, буду терпіти, поки терпиться...

Жага до малювання

Малював, бувши малим, і Шевченко: хати, церкви, дерева. . 

І коли на мертвій дошці з-під пензля маляра виглянули людські очі, ..обличчя, …маляр видався йому за чарівника, …він вперше одчув ідею творчості 

Наполегливий Піду, впаду в ноги, буду прохати, буду благати: вивчіть мене на маляра, хоч абиякого, хоч поганенького, аби тільки на маляра, — а я вам вік того не забуду
Талановитий Подивився хлипнівський маляр на Тарасові малюнки, подивився на Тараса та й каже: «Еге-ге, козаче! Та з тебе буде маляр, та ще й путній маляр»
Приголомшений, сумний

«Невже справді ледащо з мене?» — аж на душі похололо.

Оддамо тебе в кухню до кухаря...Забув, що кріпак.

Раб... невільник, довічний попихач. Не минеш того, не викрутишся

Не втрачає надії З нутра стала підійматись якась могуча, міцна сила, що прагне боротьби... та гаряча і таємна, невиразна надія, що з нього щось вийде... мусить вийти..
Життєлюбний Важко жити, а як же хочеться жить

 

План.