Рід літератури: лірика.
Жанр: вірш.
Вид лірики: пейзажна (змалювання краси природи) і філософська (єдність природи і людини).
Тема: зображення морського пейзажу, гармонії у природі.
Ідея: захоплення від краси та гармонії морського краю.
Головна думка: "не страшні для мене вітри.... в краю вічного проміння" (душевну радість породжує гармонія в довкіллі).
Епітети: ясне небо, ясне сонце, ясні хмарки, злотиста блакить, тихий плескіт, хвилечка перлиста, стежечка злотиста, щире золото, золотим шляхом, підводнії каміння, вічне проміння.
Метафора: час гарячий, з весельця ...золото спадає, країна світла та злотистої блакиті, рине хвилечка, шляхом поплисти, в’ється стежечка злотиста, в краю вічного проміння.
Персоніфікація: колихає море хвилі, проложило сонце.
Повтори (тавтологія): ледве-ледве; ясне небо, ясне море, ясні хмарки, ясне сонце; поплисти... попливла.
Повтори (анафора, єдинопочаток): " Певне, се ... Певне, тут...", "Править хтось малим човенцем..."
Зменшено-пестливі суфікси: віконце, хмарки, хвилечка, човенцем, стежечка, з весельця.
Риторичні оклики: "...бува негода в світі!", "...шляхом поплисти!".
Інверсія: "Рине хвилечка перлиста", "В'ється стежечка злотиста".
Антитеза (протиставлення): "від сходу до заходу", "... весла підіймає, ... золото спадає".
Заперечення: "Не страшні для мене вітри. Ні підводнії каміння... не згадала".
Кількість строф: вісім.
Віршовий розмір: чотиристопний хорей.
в час |
га |
ря |
чий |
по |
лу |
дне |
вий |
ви |
гля |
да |
ю |
у |
ві |
кон |
це |
я |
сне |
не |
бо |
я |
сне |
мо |
ре |
я |
сні |
хмар |
ки |
я |
сне |
сон |
це |
/—U/—U/—U/—U/
/—U/—U/—U/—U/
/—U/—U/—U/—U/
/—U/—U/—U/—U/
Рими: віконце — сонце, блакиті — світі, хвилі — білі, перлиста — злотиста, підіймає — спадає, сісти — поплисти, заходу — воду, каміння — проміння.
У першій строфі лірична героїня ділиться своїми емоціями від побаченого морського пейзажу («виглядаю у віконце: ясне небо, ясне море…»). У другій строфі чудова природа – це ілюзорна країна світла («тут не чули зроду, що бува негода в світі!»). У наступних трьох строфах вона милується тишею («тиша в морі…»), спокоєм («не колишуться од вітру…») та гармонією у природі («стежечка злотиста», «з весельця щире золото спадає»). Зі шостої строфи в душі ліричної героїні виникає бажання самій сісти у човен-долю, щоб поплисти сонячною стежкою у той край вічного проміння («попливла б я … тим шляхом»). В останній строфі вона передбачає, що шлях може бути нелегким, проте готова долати будь-які труднощі та перешкоди («не страшні для мене вітри, ні підводнії каміння») заради досягнення світлої мети.
ТИША МОРСЬКА
В час гарячий, полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.
Певне, се країна світла
Та злотистої блакиті,
Певне, тут не чули зроду.
Що бува негода в світі!
Тиша в морі... ледве-ледве
Колихає море хвилі;
Не колишуться од вітру
На човнах вітрила білі.
З тихим плескотом на берег
Рине хвилечка перлиста;
Править хтось малим човенцем, —
В'ється стежечка злотиста.
Править хтось малим човенцем,
Стиха весла підіймає,
І здається, що з весельця
Щире золото спадає.
Як би я тепер хотіла
У мале човенце сісти
І далеко на схід сонця
Золотим шляхом поплисти!
Попливла б я на схід сонця.
А від сходу до заходу.
Тим шляхом, що проложило
Ясне сонце через воду.
Не страшні для мене вітри.
Ні підводнії каміння, —
Я про них би й не згадала
В краю вічного проміння.