"ЯК ДИТИНОЮ, БУВАЛО..."
Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що, болить?» – мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда1, –
Щоб не плакать, я сміялась.
А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма2
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма3, –
Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.
02.02.1897
1. Гордий – тут сповнений особистої гідності, самоповаги
2. Драма – тут напружений момент.
3. Епіграма – тут короткий сатиричний вірш на якусь особу.
Жанр: вірш.
Тема: розповідь поетеси про боротьбу зі власною хворобою, що спіткала її у дитинстві.
Ідея: уславлення сили волі, заклик долати труднощі.
Основна думка: сильна духом людина здатна долати труднощі.
Художні засоби
Епітети: гостра, злобна епіграма, малою горда, вставала тихо, безпощадній зброї; давню гордість.
Метафори: «упаду собі на лихо», «зброї сміху... піддаватись».
Персоніфікація: «в серце біль доходив», «зірватись має ...епіграма».
Повтори звукові: от-от.
Риторичне запитання: «Що болить?»
Антитеза: «щоб не плакать, я сміялась», «плачу я, щоб не сміятись».
Оксиморон: «жартом злим».
Кількість строф: чотири
У 1880 році Леся захворіла, а простуда на Водохреща 1881 року прискорила перебіг хвороби. На час написання вірша пройшло сім болючих років.
Вірш умовно можна поділити на дві частини. У перших двох строфах поетеса згадує себе в дитинстві, у двох інших йдеться про дорослу вже людину-митця.
У дитинстві Леся зрозуміла марність сліз у боротьбі зі своєю хворобою, намагалась не зосереджуватись на ній («як дитиною, бувало, упаду собі на лихо»), хоч терпіла важкий фізичний біль («хоч в серце біль доходив»).
Мужня дівчинка терпляче переносила страждання («але я не признавалась»), долала труднощі з гордою посмішкою, формуючи здатність бути радісною («щоб не плакать, я сміялась»).
Будучи дорослою Леся Українка усвідомлює невиліковність хвороби, яка спіткала її ще з дитинства (для мене жартом злим кінчиться драма), проте тепер вона не безжурний співець («от-от зірватись має гостра, злобна епіграма»).
Поетесі все важче сміятися, бо відчуває біль інших людей («безпощадній зброї сміху я боюся піддаватись»), тепер вона намагається поетичним словом говорити про чужі страждання («забувши давню гордість, плачу я, щоб не сміятись).
Розповідь про дитинство Лесі Українки (1871-1913)