Тема: розповідь про життя і пригоди одної бурульки.

Головна думка: «Дякую тобі за тепло твоїх маленьких пустотливих рученят».

Мета: розповісти про природне явище – колообіг води в природі.

Рід літератури: епос.

Жанр: літературна казка.

Ознаки казки

Персонажі: бурулька, чайник – предмети, наділені людськими рисами.

Слова-повтори: «Моя бурулька! Моя бурулька!», «Ні, ні, ні», «Нічого страшного, нічого страшного», «швиденько-швиденько», «не могла, не могла», «далі, далі».

Добро перемогла зло (на руці хлопчика бурулька стала веселою краплинкою).

Будова твору

План

1. Бурулька на старій ринві. 

2. Хлопчик збив бурульку.

3. Теплі дитячі руки.

4. Цікава розповідь бурульки.

5. Весела краплинка оживає. 

6. Хлопчик не шкодував.

Головні персонажі: хлопчик і бурулька.

Другорядні персонажі: бійці, сестри-краплинки, якась жінка, чайник, вітер.

Розповідь ведеться від імені автора.

Цитатна характеристика хлопчика

Склали свою кінцівку казки

Краплинка була дуже щаслива, що може знову бігти далі. І всім довкола неї ставало радісно. Навіть вітер розвів свої грізні брови. Він вирішив більше не переслідувати щасливу краплинку. А вона піднімалася все вище, і вище. І одного сонячного зимового дня її мрія здійснилася. Вона перетворилася на пухнасту білу красуню-сніжинку. Цікаво, чи тепер хлопчик впізнає її?

Цікаві історії, які розповіла бурулька:

• спочатку вона текла веселою краплиною у Дніпрі до Чорного моря;

• потім вітер викинув її з моря на берег і вона полинула в небо;

• згодом то випадала дощем, то була джерельцем;

• одного разу напоїла втомлених бійців;

•  деякий час жила у водогоні, поки не потрапила через водопровідний кран у гарячий чайник;

• випарувалася з нього і конденсувалася на холодній старій ринві у бурульці, поки хлопчик не збив її;

• наостанок опинилася в теплих дитячих руках, з яких випарувалася, щоб знову побігти далі.

^{БУРУЛЬКА}

    ^{Вранці сніг заблищав так, ніби зима жменями понасипала блискіток і вони всі сяяли й промінилися.}

    ^{А в садку, на тому розі будинку, де починалася ринва, з'яви­лася бурулька. Вона переливалася на сонці всіма кольорами райду­ги. Вона була дуже гарна.}

^{— Ви, напевне, з дорогоцінного каміння? — запитав її з поша­ною маленький снігурчик.}

^{«А може, вона солодка, як цукерка», — подумав один хлопчик. Адже усім малим дітям бурульки здаються солодкими, і їх хочеть­ся посмоктати.}

    ^{Він схопив паличку і почав кидати нею в бурульку. Хлопчик уже уявляв собі, як це він покаже всім дітям, що в нього є така гарна бурулька.}

    ^{Ой, як злякалися всі в садку, коли побачили, що робить хлоп­чик. І дерева, і пташки, а найдужче — стара ринва. По-перше, вона боялася, що хлопчик може помилково влучити в неї, по-друге, ця стара ринва не хотіла позбавлятися своєї прикраси, якою вона дуже пишалася. Раптом — тррах! Хлопчик таки влучив у буруль­ку, і вона враз зламалася і впала.}

^{— Моя бурулька! Моя бурулька! — радів хлопчик, підхопивши її руками. Він навіть рукавиці скинув, бо йому зробилося гаряче, коли він кидав палицю, і руки в нього були зовсім теплі.}

    ^{Хлопчик тільки підніс бурульку до рота і хотів її посмоктати, як побачив, що на нього дивляться світлі блакитні очиці, і почув, що бурулька до нього заговорила.}

^{— Ні, ні, ні, хлопчику, не бери мене до рота, не треба! Я розка­жу тобі багато цікавого.}

^{Хлопчик дуже здивувався, але, звичай­но, йому захотілося послухати її.}

^{— Ти, мабуть, чарівна бурулька? — спитав він.}

^{— Так, — сумно сказала бурулька. — Я зачарована, я заморожена, я завороже­на, і я дуже дякую, що ти врятував мене... І прошу: не згуби мене, я дуже люблю стрибати, як ти, скрізь бігати і ніколи не сидіти на місці!}

^{— Ти любиш стрибати? — ще дужче здивувався хлопчик. — Але ж ти висіла на старій ринві.}

^{— Так, — підтвердила бурулька. — І, напевне, пробула б там до весни, поки припекло б сонечко і я розтанула б, адже я не з доро­гоцінного каміння і не із солодкого цукру. Я просто весела краплинка води. І я зараз розкажу тобі про себе. Але боюся, щоб зима не спохватилася, що мене там нема, і не помітила, що я з то­бою, — вона тоді враз заморозить нас обох.}

    ^{Тож слухай. Я була дуже веселою краплинкою води. Пливла в Дніпрі з мільйонами моїх сестричок до Чорного моря. Це були найкращі хвилини мого життя. Усі звали мене невгамовною, але то вітер не давав мені ані хвилинки спокою. Чого він хотів од мене? Я не знаю. Коли ми влилися в Чорне море, він здіймав страшні хвилі, вищі за цей будинок, перевертав човни і кидав пароплави, як трісочки. Та я, маленька краплинка, тікала завжди від нього. Якось спересердя в тихий літній день, коли я цього зовсім не сподівалася, він виплеснув мене на берег, на гаряче каміння. Я обер­нулася парою і полинула в небо. Високо над землею я літала в білій хмарі, і, коли раптово знову налітав вітер, я швидко падала на зем­лю дощем і напувала її. Я не боялася потрапити і під землю. Адже й там я рухалася, жила і знову виринала на світ веселим джерелом.}

     ^{Якось біля нашого джерельця зупинилися троє бійців. Вони були стомлені, сірі від придорожнього пороху, але дуже веселі. З їхніх розмов я зрозуміла, що вони після війни повертаються вже додому.}

^{— Умиймося рідною водичкою! — сказав один з них і зачерпнув повні жмені джерельної води. І я потрапила на його засмаглі, на­труджені долоні і вмила йому лице. Я була дуже щаслива з того. Коли він струсив краплі з рук на траву, я встигла побачити: його обличчя було вже зовсім не сіре, а молоде, красиве, і очі сяяли. Як це приємно, коли через тебе сяють і радіють! Ні, я таки часто була щасливою! Але я все поспішала далі. Я любила все нове і зовсім не злякалася, коли разом зі своїми сестрами з одного джерела потра­пила в довгі і темпі труби. Там уже бігло багато води.}

^{— Нічого страшного, нічого страшного! — казали старші. — Ви ще так не мандрували. Це звичайний водогін, і скоро ми виллємося на білий світ.}

    ^{Поки ми жили — бігли у водогоні, — усі дуже здружилися і все говорили, балакали, гомоніли, розповідали про себе. Що ж нам було ще робити?! Різні були серед нас. Одні розповідали, як їх наливали в паровози, підігрівали і вони, обернувшись на пару, рухали цілі поїзди. Краплинки були дуже горді з цього і, я думаю, мали на це право. Інші розповідали, що вже не раз їх узимку наливали в труби, щоб опалювати будинки. Вони казали:}

^{— Коли б не ми — люди померзли б.}

    ^{Мені було дуже цікаво, куди ж я тепер потраплю. Спочатку мене тішило, що я бігла з моїми сестрами, а вітер уже не підганяв мене і не дражнив, як завжди. Але швидко усім набридло бути в темних вузьких трубах водогону, і ми дуже зраділи, коли раптом почали бігти швидше і почули якісь звуки ззовні.}

^{— Кран відкривають! — закричали мої старші подруги. — Кран відкривають! Зараз на волю! Досить цієї темряви!}

    ^{По правді, я більше хотіла б опинитися разом з моєю рідною матір'ю-річкою, плисти в синьому Дніпрі, але була рада вже хоч якійсь зміні. Хотіла, щоб потім і мені було що розповідати про те, як я рухала поїзди чи якісь великі цікаві машини. Але моя доля цього разу була куди простішою... Мене налили... в чайник.}

    ^{Так, у звичайний великий чайник, і поставили цей чайник на електричну плитку.}

^{— Що з нами буде? Що з нами буде? Так гаряче! Так гаряче! — плакали ми із сестричками.}

^{— Чуєш, чайник уже булькає, — сказала якась жінка. — Зараз питимемо чай.}

^{— Аякже! — подумала я. — Треба тікати!}

    ^{Та швиденько-швиденько підібралася до кінчика чайникового носа.}

^{— Куди ти, мала? — засичав чайник. — І чого це люди не знімають мене? Я весь википлю, уся вода збіжить!}

^{— До побачення, дядечку! Я ще хочу політати на волі! — гукну­ла я, легкою парою знялася вгору і вилетіла з іншими подругами крізь димар.}

^{— А, ось де ти! — почула я раптом.}

    ^{Ой лишечко, це знову був вітер, і який сердитий, холодний! Він тепер служив у білої зими, а зима, я вже чула, завжди хотіла заморозити усю воду на світі — всі струмки, річки, озера, ставки. Навіть на Дніпро вона одягла міцну кригу, і я не думаю, щоб це йому подобалось. Чи багато їй було роботи зі мною?! Вона тільки слово мовила — підхопив мене вітер, і вже білою сніжинкою я упала на стару ринву.}

^{— Ти завжди горнулася до квітів, любила гратися із сонячним промінням, — глузував вітер, — а тепер будеш завжди прикрашати ринву, і я віятиму коло тебе, скільки захочу.}

^{Навіть сонячний промінь нічого не міг зробити, бо вітер не підпускав його близько до мене. Я лише плакала, дивлячись на нього, і сльозинки мої замерзали на мені.}

^{Я зробилася холодною крижаною бурулькою і примерзла до цієї старої ринви.}

^{Отак і заворожила мене люта зима... Ні, я ніколи не думала, що може бути так холодно на світі.}

     ^{Усі казали, що я дуже гарна, і ялинки навіть сердилися на стару ринву, що я прикрашаю її, а не їх. Але навіщо була мені моя краса, коли я лишалася холодною нерухомою крижинкою! Як я заздрила сніжинкам, що літали в повітрі! І я не могла, не могла чекати до весни! Це ще так довго!}

     ^{Бурулька замовкла, і раптом хлопчик почув, що вона тане в нього в руках.}

^{— Трошечки тепла в житті, і я знову оживаю, — долинув до нього тихий шепіт. — Я знову біжу далі, далі... Дякую тобі за тепло твоїх маленьких пустотливих рученят. Згадуй мене, коли плава­тимеш у річці, коли бачитимеш росу, золотий дощик і білу хмарку.}

    ^{І вже не було нічого в руках у хлопчика.}

    ^{Та він зовсім не шкодував.}

Подорож та дивовижні перетворення бурульки

Вірш «Капіж» Гриця Гайового