НА НОВІЙ ЗЕМЛІ (оповідання Івана БОДНАРЧУКА з «Читанки» для дітей-українців, які живуть у Канаді й вивчають українську мову).

    Діти любили слухати розповіді дядька Андрія про його перші дні в Америці. Старий він уже. У парку чи в оселі зіпреться на палицю, кругом нього діти, а він і починає:

— Мені тоді було вісім років, а тепер вісімдесят вісім, але все це немов учора... Як бачу — мати готувала скриню в дорогу. Складала одежу. Поклала якесь насіннячко, зілля, а тоді й мій буквар та батькову сокиру. Ще розглянулась по хаті, зняла зі стіни образ святий і довго-довго дивилась на нього. Думаю, для чого це все?

— Чи там буде наша школа? — питаю, а мати мені на те: «Де будемо ми, там буде наша школа, хліб і церква».

   Пустились ми в дорогу, в незнаний світ. Мінялись люди, мова й краєвиди. А ми все їдемо та їдемо. Ідемо за сонцем, а потім сонце за нами, і так день за днем, до самого моря. А море як море. Зразу воно було лагідне, привітне, а потім немов сказилось: кидало кораблем, мов тріскою. Думалось, що вже ніколи не побачимо його берегів.

    Аж одного ранку виплило сонце з моря, озолотило свіжі береги. Люди вийшли на палубу. «Оце вам, діти, нова земля, — сказав батько. — Радійте й моліться, що врешті ступимо на сушу, почуємо ґрунт під ногами...»

    Пересіли ми на залізницю, і далі — в дорогу. Назустріч нам вибігали скелі, озера й ліси. Зупинились ми у великому місті Вінніпезі. Гарне місто. Крамниці, крамниці! А за вікнами крамниць — усе, чого душа забажає. Ой, щоб

залишитись нам тут, — думаємо, — але не для нас це місто. А мама каже: «Повезуть нас туди, куди ще й дороги нема».

   Пересідаємо на вози. Ідемо та й їдемо. «Де ж це та наша земля?» — питаємо, та ніхто нам нічого не каже. Сидить мати на скрині сумна, як осінь. І нам, малюкам, уже не весело. Один батько ще тримається: підспівує, посміхається. Два дні ми їхали, а третього під вечір скинули нас із скринею серед лісу. Посідали ми на скриню, обсіли маму, як курчата квочку, та й плачемо. Нема хати. Пішли дощі. Ночували ми під містком, поки батько викопав землянку. Накрив батько землянку лободою. «Збудуй хату з лободи, а в чужую не веди», — підспівував батько.

   А потім узялись ми за працю: корчували ліс, робили грядку. На цій грядці сходило нам сонце — зійшло й жито.

— А тепер — добре, — казав нам батько. — Тут ще буде колись місто — в кожній хаті світло й вода.

Воно так і сталось.

—  А що далі? — питають діти.

  Буде, діти, те, чого самі захочете. Як будете працювати, то будете й мати. Само воно не прийде, — каже дядько Андрій,—не забувайте тільки, хто ви та звідки ваші батьки. 

1. Попрацюйте разом! Поміркуйте, про які часи йдеться в оповіданні. Хто його дійові особи?

Понад сто років тому багато українських селян, особливо із Західної України,  поїхали в далекі чужі країни шукати роботу. Там, наполегливо і сумлінно працюючи, вони облаштовувались на неосвоєних землях. Минали десятиліття, але українці не забували своєї мови, історії, звичаїв. І зараз у Канаді, Сполучених Штатах Америки, Австралії — скрізь, де живуть наші колишні співвітчизники, їхні діти прагнуть вивчати рідну мову. Дійові особи: старий дядько Андрій і діти та внуки переселенців. 

2. Від чийого імені ведеться розповідь?

Розповідь ведеться від імені дядька Андрія, йому 88 років. У час переселення в пошуках кращої долі дядько був 8 річним хлопцем.

3. Що в оповіданні сказано про труднощі далекої подорожі до нових земель?

Спочатку пливли морем на пароплаві. Зразу воно було лагідне, привітне, а потім немов сказилось: кидало кораблем, мов тріскою. Думалось, що вже ніколи не побачимо його берегів.

4. Як сприймали переїзд діти, мати, батько?

Діти вважали, що переїдуть у місто на іншому континенті, де будуть жити та вчитися. Батьки знали, що їдуть на необжиті території, все будуть починати спочатку: будувати житло, засівати, ще ніколи не зоране поле. Недаремно мати  поклала у дорогу якесь насіннячко, зілля, а тоді й мій буквар та батькову сокиру. Це підтверджують мамині слова: «Де будемо ми, там буде наша школа, хліб і церква».

5. Знайдіть у порадах дядька Андрія слова, що виражають головну думку твору.

Як будете працювати, то будете й мати.