ХОДІМО В ПОЛЕ, СИНУ Ходім весною в поле, любий сину,  там хліб живе в зелено-свіжих врунах1. Пшеничну, житню – будь-яку стеблину  земля леліє2, тепла, щедра, юна.    Ходімо влітку в поле, любий сину,  там хліб живе у буйному колоссі.  Тужавіють, повнішають

ЕТЮД1 ПРО ХЛІБ Яйце розіб'є, білком помаже, на дерев'яну лопату – та в піч, і тріскотітиме іскрами сажа2 –  мініатюрна зоряна ніч.   На хмелі замішаний, видме груди,  зарум'янілий, круглий на вид.  Скоринка засмалена жаром буде,  аж розіграється апетит.   В

    У холодну пору синички летять ближче до людських осель. Їм настільки важко знайти поживу, що тільки дві з десятьох зустрінуть весну.      На гілках дерев біля осель пташки співом просять про допомогу. Особливо полюбляють синички, акробатами зависаючи униз головою,

ЗЕРНИНА У пшеничній зернині більш як сто казок, –  у пшеничній зернині схований колосок. А в тім колоску – півжмені зерна.  А з того зерна колоски довжеленні  знову добуде сила земна.   А з тих колосків – решето зерен,  а з решета зерен – зерен

ЯБЛУКО На галузці яблуко висіло;  каменем я кинув - перебив  гілочку, аж серце заболіло.  І навіщо я таке зробив?   Не подумав. Лютий недотепа.  За добро я розплатився злом.  І стоїть коло дороги щепа1,  наче птах з підстреленим крилом.   Яблунько моя

СИНИЦЯ Синичка дзьобала сало,  прив'язане до вікна,  а потім сала не стало,  та все прилітала вона.   На скрипці грала під хатою,  але не просила їди,  бо стала сама багатою –  минулися холоди.   І з вдячності вона грала,  Неначе

ПЛЕСО Люблю я заглядати в плесо1,  очима досягати дна.  Там  щука блискає, мов лезо,  і погляд мій перетина.   Одначе я дивлюся знову:  а що там глибше, що на дні?  Діряву місяця підкову  я бачу в синій глибині.   Це дивина: вода прозора,  по дну

    День був ясний, сонячний та теплий. Надворі стояла суша. Небо синіло, як літом. Сонце ходило на небі низь­ко, але ще добре припікало косим промінням. Тихий ві­тер ледве ворушився. Половина листя на вербах уже по­жовкла, але на тополях, на осокорах лист зеленів, ніби

ОСІННІЙ ДЕНЬ, ОСІННІЙ ДЕНЬ, ОСІННІЙ! Осінній день, осінній день, осінній! О  синій день, о синій день, о синій!  Осанна1 осені, о сум! Осанна.  Невже це осінь, осінь, о! - та сама.   Останні айстри горілиць зайшлися болем. Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

СТОЯТЬ ЛІСИ СМАРАГДОВО-РУДІ… Стоять ліси смарагдово-руді1,  після дощу надовго крапелисті.    Все глибша осінь. Вже і жолуді  ховає сойка під опале листя.   1. Смарагдово-руді - зелені із червоно-жовтим.   Тема: оспівування краси пізньої осені. Головна думка:

КРАСИВА ОСІНЬ ВИШИВАЄ КЛЕНИ Красива осінь вишиває клени  червоним, жовтим, срібним, золотим.    А листя просить: -  Виший нас зеленим!  Ми ще побудем, ще не облетим.    А листя просить: -  Дай нам тої втіхи! Сади прекрасні, роси - як вино.   Ворони п'ють

ЗДИВОВАНІ КВІТИ Сю ніч зорі чомусь колючі,  як налякані їжачки.  Сю ніч сойка кричала в кручі,  сю ніч ворон сказав: «Апчхи!».    Сю ніч квітка питала квітку: -  Що ж це робиться, поясни?  Тільки вчора було ще влітку,  а сьогодні вже восени!

СОСНА З вітром весняним сосна розмовляла,  вічнозелена сосна.  Там я ходила і все вислухала,  що говорила вона.   Ой, не «зеленого шума» співала  вічно смутная сосна...  Ні, не «зеленого шума»!  Чулася в гомоні тяжка зимовая дума.  

Я НЕ ЛЮБЛЮ ЗИМИ — ВОНА ТАКА УБОГА... Я не люблю зими — вона така убога,  Одноманітна, барвами скупа,  І місяць білий — круглий, як лупа, —  Втопає в царстві мертвого й німого.  Я не люблю зими — вона така убога.   Усе важке й безмовне, мов

ПЛИНЕ БІЛИЙ ЧОВНИК… Плине білий човник,  хвилечка колише, хвилечка гойдає;  плине білий човник,  вітер ледве дише,  ледве повіває.   Білії хмаринки,  лебедині крила угорі гуляють,  довгою стягою1,  що зорю покрила,  місяця сягають.